Через війну багато українок та українців втратили свій дім та майно і змушені були починати життя з чистого аркуша у нових містах і країнах. Та як би не було складно, вихід є. Приклад цьому, чимало українських жінок, які змогли реалізувати себе за таких непростих та стресових умов. Їхні історії надихають інших та допомагають не здаватися і вірити у себе, як би важко не було. У цьому матеріалі розповідаємо про Валентину Уродовську з Херсона, яка рятуючись від війни, знайшла тимчасовий прихисток у Румунії. Нагадаємо, це одна з країн, які з початку повномасштабного вторгнення прийняли найбільшу кількість біженців з України, і ось вже третій рік продовжує їх підтримувати. 

Коли я виїжджала з Херсона, за одну руку тримала дитину, у іншій – переноску з котом, а за спиною лише один невеликий рюкзак з речами на нас двох. Тоді у мене не було планів, я не знала, що робити, куди їхати. Сьогодні точно вірю, що мені вистачить сили рухатись вперед. Війна лише розставила пріоритети, досить жорстоко, але вона показала, що жити потрібно тут і зараз, тому що ніхто не може бути впевненим, як його життя зміниться після наступного тривожного дзвінка, — розповідає Валентина Уродовська.

Її життя, як життя мільйонів українок і  українців було розділене на до і після зранку 24 лютого, і цей день вона пам'ятає як сьогодні. Нині жінка ось уже понад третій рік живе в Бухаресті, де відновила власну справу, якою займалася у Херсоні – пошиття дитячого одягу. Перебуваючи далеко від дому, вона щодня вболіває за Україну, донатить на армію та долучається до благодійних зборів на потреби військових. Спілкуємось з Валентиною про адаптацію в новій країну, труднощі та успіхи на шляху пошуку та реалізації себе. 

“Ми виїжджали і не знали куди”

Валентина за фахом вчителька математики та інформатики. Пошиттям дитячого одягу захопилася 9 років тому, коли була в декреті після народження донечки.  У її мами була стара швейна машинка, і вона спершу спробувала шити постіль для дитини. Так захопилася, що врешті це переросло у щось більше.  У Херсоні у жінки було невелике власне виробництво, де займалися пошиттям речей для діток різного віку: і новонароджених, і підлітків. Асортимент широкий залежно від сезону – це літні муслінові костюми, сукні, у дуже великому попиті були й досі є муслінові туніки на пляж, взимку – теплі худі, світшоти. Валентина шиє одяг за власними лекалами та за індивідуальними запитами клієнтів.

Нас було четверо – три швеї і я. Якраз перед 24 лютим 2022-го ми переїхали в новий офіс. Він був більший і ближчий до нашого дому. Я вже закупляла матеріали на весну, і тут почалася повномасштабна війна. Мене розбудив дзвінок друга сім'ї, який першим повідомив цю страшну звістку. Це було о 6.04 – цей час, який поділив життя на до і після, я напевно, запам'ятала на все життя, – пригадує жінка. 

Валентина шиє одяг за власними лекалами та за індивідуальними запитами клієнтів

Валентина зрозуміла, що їм з дитиною треба було кудись їхати. Чоловіка дома не було, він на той час був у рейсі за кордоном.

Телефонує моя подруга, яка знала, що я дома одна без машини: “Я їду за тобою”. Я запитую: “А куди ми їдемо?” Вона: “Куди-небудь”. Ми виїжджали і не знали куди. Але на той момент щось підказувало, що треба просто виїхати. Ми не розуміли, що буде далі, але розуміли, що треба якнайдалі від цих вибухів. Проїжджаючи палаючий аеропорт, була лише одна думка: “Хоч би наступна ракета не влучила в нас”.

Валентина пригадує, як виїхала з дому практично без речей. Адже тоді навіть не задумувалася, що це може бути надовго. 

Ми сподівалися скоро повернутися. Ми й не планували, що їдемо надовго, –  ну на два-три тижні максимум. У мене була зібрана тривожна валіза з документами і ліками першої необхідності – це невеликий рюкзак. І коли зранку мене розбудили, я туди накидала шкарпеток, трусів, щось дитині переодягнутися  і все – це були всі наші речі. Тим більше, що ми їхали в чужій машині, плюс з нами ще кицька і я розуміла, що ми не можемо займати багато місця. І чесно, я тоді не думала про речі. Вже коли приїхали на захід України до моїх родичів, я зрозуміла, що в мене немає з собою одягу, лише білизна.

Планували повернутися як тільки звільнять Херсон, але… 

Валентина з донькою місяць жили у родичів, а потім потім орендували житло в Галичі Івано-Франківської області, де жінка потроху почала відновлювати свою роботу. 

Ми не розуміли, скільки ще доведеться жити отак в гостях і я вирішила поселитися окремо.  І до речі, одна моя працівниця певний час ще навіть працювала в окупованому Херсоні. Тому що люди зверталися, в Херсон нічого не можна було відправити з вільної України, а діти росли, їх треба було одягати. А коли вона виїхала, то там довелося все закрити, - розповідає жінка.  

"Найперше, що я попросила передати мені з України – це швейну машинку. І пошиття дитячих речей – це була навіть не стільки робота, як спосіб релаксації та відпочинку", - розповідає Валентина

Доньці Валентини на той час виповнилося 6 років і вона повинна була у 2022-му році йти до школи. 

І тут я дізнаюся, що в Бухаресті є українські школи і можливість дитині навчатися за українською програмою. Влітку 2022-го ми поїхали в гості до чоловіка, щоб побути разом родиною і в результаті залишилися в Бухаресті. Ми вирішили, що це буде кращий варіант на цей час, що дитина буде в безпеці і при цьому буде вчитися. Чому обрали Румунію? Тому що розглядали країну, яка буде близько до українського кордону, де дитина зможе здобувати українську освіту, - говорить вона. 

Як каже Валентина, коли Херсон був в окупації, у неї було бажання повернутися додому, як тільки його звільнять. Однак коли місто звільнили і вона побачила, наскільки там стало небезпечно, наскільки його почали обстрілювати, то це питання знялося. Відтак довелося адаптовуватися до життя в новій країні. До речі, батьки Валентини, які жили в Генічеському районі, півроку були в окупації, і жінка не могла виїхати за кордон, поки вони не вибралися з окупованої території. Період очікування був дуже важкий. 

Коли вони виїжджали, ми тиждень не знали, що з ними, де вони. У їхньому селі постійно проходили обшуки, людей забирали. Мобільних телефонів у них не було, бо росіяни відібрали їх на перевірку і не повернули. І ось коли ми дочекалися виїзду батьків з окупації, тоді вже й поїхали на кордон. 

Перше, що попросила передати, була швейна машинка 

Перші труднощі в новій країні були пов'язані з тим, що це зовсім інше середовище, плюс мовний бар'єр. Навіть вперше вийти в магазин купити продукти тоді було стресом. 

Румунська мова важка, а я на той момент навіть англійської не знала, тому що в школі вчила німецьку. І я спершу пішла на курси румунської, але мені було дуже важко і я вирішила, що напевне, краще вчити англійську, вона мені давалася легше. І десь через 2-3 місяці я вже могла хоча б елементарні фрази говорити, розуміти і мені стало легше. І коли вже  почала зрозуміти, що тебе просять і як до тебе звертаються, ситуація покращилася. До речі, в Бухаресті багато українців, особливо на початках, тому тут сформована українська спільнота. Відтак коли щось потрібно, ми шукаємо одні одних, намагаємось підтримувати, щось підказувати. А також тут організовують для українців різні зустрічі, майстер-класи.   

Серед клієнток Валентини українки, які живуть не лише в Бухаресті, а в різних куточках світу. А також румунки, молдованки

Валентина віддала доньку в українську школу від організації Save children, де крім української програми були ще курси румунської для дітей. Перший клас дівчинка вчилася там, другий – в освітньому хабі  “Острівець”. Цього року вже пішла в румунську школу, а в другій половині для відвідує “Острівець”, щоб все рівно продовжувати українську програму.

Загалом адаптація в Румунії тривала десь 2-3 місяці, і тоді Валентина зрозуміла, що їй потрібно чимось займатися. Тому що відчувала себе з безпеці, вивчила місто і його особливості, дитина була зайнята.

Найперше, що я попросила передати мені з України – це швейну машинку. І пошиття дитячих речей – це була навіть не стільки робота, як спосіб релаксації та відпочинку. Бо це моя улюблена справа, це те що приносить мені задоволення. Мені дуже потрібно було заспокоїтися, бо ми постійно в новинах, – переживання, тривожні думки. А коли я шию  – для мене це такий спосіб медитації. І ось мені передали машинку, і я вирішила замовити трохи матеріалів, щоб пошити щось дитині. А потім знайомі почали звертатися. А також українки, які повиїжджали в інші країни: “Валя, нам потрібні твої речі, ми не можемо знайти таких якісних, давай повертайся, давай роби, ми чекаємо”. Це стало стимулом працювати. І я почала відновлювати свою справу”.

До речі, певний час  в Румунії Валентина навіть працювала вчителькою, і це теж новий та цікавий для неї досвід роботи у іншій країні. 

Ми вже тут жили десь півроку, і на одній з психологічних зустрічей, коли ми обговорювали тему освіти в Румунії і Україні, перекладач запитав, чи немає серед нас вчителів, тому що потрібен вчитель математики. А я якраз за освітою вчителька математики. Тут був шелтер від ЮНІСЕФ –  гуртожиток , де безкоштовно жили українці, які не мали можливості орендувати житло. І на його базі вирішили вчити дітей, які тут жили. Але це не були традиційні уроки, я швидше працювала як репетиторка, але зразу для всього класу. У мене було три групи – молодша школа, середня і старша. У цій освітній програмі я працювала 8 місяців. Зарплата, яку отримувала, давала можливість ще й допомагати нашій армії, адже тоді я тільки починала шити і за це заробляла небагато. 

 “Коли я працюю, я розумію, що приношу користь”

Власне ще  одним поштовхом до того, щоб почати діяти і відновлювати власну справу, стала участь у проєкті “Незламні” від психлогині Анни Чеченіної. 

Адже час на адаптацію пройшов, треба було почати щось робити. Тим більше якщо ти вмієш, можеш, то чому ти сидиш, склавши руки? Тому я почала активніше рекламувати свою роботу у групах у соцмережах. Бо раніше я навіть не розповідала, що я вмію. Потім наші українки рекомендували мене своїм знайомим румунам, також звертаються молдовани, які знають російську і їм легше зі мною комунікувати. І ось так у мене сформувалася клієнтська база, – розповідає Валентина Уродовська. 

Проєкт “Незламні” від організації JRS організували з метою підштовхнути жінок з тимчасовим захистом проявляти та реалізовувати себе, щоб вони могли працювати і таким чином себе забезпечувати. У межах проєкту в учасниць було дуже багато психологічно-мотиваційних сесій, під час яких кожна ділилася своїми планами та вміннями, і їм допомагали з їх реалізацією. На зустрічах із психологинею обговорювали різні теми, приміром, мотивація, робота зі страхами. Також тут були індивідуальні сесії, зустрічі з юристами, консультації, творчі колаборації. 

Цей проєкт, мабуть, став вирішальним, тому що були сумніви, було багато запитань: “А що, якщо я не зможу?” Але насправді питання треба ставити не так, а: “А що буде, якщо ти зможеш?” Тож треба діяти. Бо якщо ми нічого не зробимо, в нас нічого не буде, і краще зробити один маленький крок, ніж стояти на місці. До того ж, моя робота витягує мене з емоційних гойдалок, бо коли я працюю я розумію, що приношу користь!”

Валентина Уродовська старається постійно підтримувати ЗСУ. Вона донатить, проводить благодійні розіграші, відкриває допоміжні банки на потреби військових

Валентина Уродовська не залишається байдужою до подій в Україні і своєю роботою постійно намагається підтримувати ЗСУ. Відтак неодноразово проводила розіграші в соцмережах за донати і переможцю шила в подарунок дитячий чи дорослий одяг. 

Зборів було багато. Чоловік однієї з моїх найкращих  подруг на той момент був в лавах ЗСУ, і ми збирали йому на його спорядження. Також чоловік ще однієї знайомої з Херсону теж воює, вона активна блогерка і я допомагала їй відкривати допоміжні банки. Мій брат друкує для армії запчастини на 3D-принтері, і ми відкривали банки, щоб зібрати кошти на пластик для друку. Крім того, що  відкриваю банки, я щодня доначу, в мене немає дня, щоб я не донатила. Це можуть бути навіть маленькі пожертви. У мене є правило – 10% від моїх замовлень кожен день йде на збори – переважно знайомим, яких знаю особисто. Бо в мене є багато знайомих дружин військових та волонтерів, які постійно збирають кошти на потреби військових. І я рада, що можу приносити хоч якусь користь, що я працюю, щось заробляю і цим можу допомогти. Бо якби я сиділа і нічого не робила, в мене б такої можливості не було. 

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Фото надані Валентиною Уродовською