До Дня закоханих в Тернополі  створили тимчасове «Містечко закоханих», але мабуть не всі знають, що вже 400 років на Тернопільщині є село закоханих – Коханівка. Перша писемна згадка про село була в 1628 році. Село розташоване на півночі Збаразького району.

Заходжу в село, яке розкинулось вздовж потічка між горами. Природа тут надзвичайно красива. Бог наче створив цю місцину для кохання.

Дзюрчить в струмку джерельна вода. Нахиляюсь над джерелом, набираю в долоні води, відчуваю її солодкий смак. Дійсно, «жива вода».

- Що,  подобається Вам наша водичка? – промовляє жінка, яка прийшла до джерела по воду.

- Так, - відповідаю.

- Така вода тільки тут, в джерелі біля «Бобика», - каже пані Галина.

- А чому ваше село має таку чудову назву?

- Мабуть, тому, що з покон віків тут люди кохали один одного, - відповідає вона.

- Ви можете розповісти історію про двох закоханих, які  проживали в селі?

- Про своє палке кохання мені розповідала моя бабуся Ксеня. Вона була тринадцятою дитиною і єдиною дівчинкою в сім’ї Антипа Панича. Паничі тримали пасіку, жили заможно. На  Ксеню поглядав сусідній хлопець Степан, але не наважувався їй розповісти про свої почуття.

Ксенню хотів засватати інший хлопець з Вишнівця. І ось одного зимового вечора до хати прийшли у сватання. Наречений був заможним, але набагато старший за дівчину. Ксеня зі сльозами на очах дивилась у вікно, і уже вкотре заплітала і розплітала довгу косу. Гості вже почали збиратись додому, коли раптово до хати зайшов Степан. Переступивши поріг, він промовив: «Я люблю Вашу Ксеню і хочу прожити з нею все життя». Степан зробив три кроки до вікна, взяв Ксеню за руку і повів її до своєї хати. Отака історія кохання.

- А що було далі?

- Степан став господарем. Мав багато землі. Працював на ній важко. В них народилось двоє діток, син Іван і донечка Антоніна.

Іван ріс допитливим хлопчиком, дуже любив малювати. Ходив в школу за 10 кілометрів до Вишнівця.

А потім була війна…

Ксеня одного дня випровадила на війну чоловіка Степана і сина Івана. У віці дев’ятнадцяти  років Іван призваний на фронт Вишнівецким РВК. Він був артилеристом, заряджав 85-мм протитанкову гармату. Служив він в 280-у окремому винищувально-протитанковому дивізіоні 334-ї стрілецької Вітебської дивізії, яка в 1944, у складі 1-го Прибалтійського фронту, звільняла Білорусію. Іван в одному бою підбив три ворожі німецькі танки.

- Вона дочекалась їх з війни?

- Так. Дні і ночі молилась за сина і чоловіка, і в 1945 повернулись з війни Степан та поранений Іван додому. На грудях сина були два ордени Слави і медаль «За взяття Кенігсберга».

- Як далі склалась їх доля?

- Як я вже казала, вони мали змелю на якій працювали всією сімє’ю. В 1948 сім’ю розкуркулили. Радянська влада забрала землю, хату і все, що було нажито, а сім’ю в товарному вагоні відправили на заслання в Сибір, на довгі 15 років. Степан дуже сумував за рідним селом. Серце його не витримало, стався інсульт,  в 1964 році він помер в далекому Забайкалі, там його і похоронили.

Похоронивши чоловіка, Ксеня повернулась додому. В їх хаті була школа. Коли побудували в селі нову двохповерхову школу, Іван викупив в колгоспі батьківську хату, одружився на Марії і почав будувати нову хату на своєму подвір’ї. Але радянська влада переслідувала «ворогів народу», їх не приписували на Тернопільщині, тому Ксеня з невісткою Марією і дітьми залишились жити в селі, а Іван влаштувався художником в найближчому містечку на Хмельниччині. Часто малював свою рідну Коханівку. Казав, що кращого села в Україні немає.

Багато років Іван розривався між сім’єю і роботою. Сім’ю бачив лише один  раз в тиждень.

- Пам’ятаю, зима, заметіль, хтось постукав у вікно і колядує . Ми впізнали голос тата і кинулись з сестричкою до дверей, – каже Галина.- То було таке щастя, коли сім’я збиралася на Різдво разом. На другий день Різдва прийшли представники влади зі Збаража, з питанням, чи проживає тут Іван. Тато став за шторку біля дверей а бабуся Ксеня посадила перед шторкою маленьку сестричку Раю. Так сестричка врятувала тата. Мама не витримала таких стресів і померла в 37 років. В Коханівці на Покрову престольний празник, на Покрову хоронили мою маму Марію. Мені було 12 років, а сестричці 6. Нас виростила бабуся Ксеня.

Хату, яку побудував Іван, викупив колгосп під медпункт. Гроші, які перерахували, так і лежать в Вишнівецькому банку, і у зв’язку з розпадом Союзу, знецінились.

До глибокої старості Ксеня згадувала свого Степана. І казала, що за все життя він ні разу її не образив. Вона померла у віці 90 років на Хмельниччині, але заповіла похоронити її у рідному селі Коханівка.

Богдан БОДЕНЧУК
Фото автора