Стаття підготовлена на основі матеріалів архівних кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області.

Я прибула з Берліну на початку серпня 1941 року у місто Кременець, де зустрілась з Марченком. Він мене проінструктував і направив до Вишнівця, а саме до керівника районного проводу ОУН “Беркута”. За його розпорядженням я займалася організацією молодіжних націоналістичних гуртків у Вишнівці та в навколишніх селах. Ці молодіжні гуртки організовувалися за вказівкою центрального проводу ОУН, щоб проводити виховну роботу в національно-патріотичному дусі. Націоналістична робота проводилась під прикриттям музичних, літературних та театральних гуртків. Тільки у Вишнівці нараховувалось до 70-ти членів у гуртках, а в мому селі Лози більше 25-ти. Сам “Беркут” учасникам гуртків читав багато націоналістичної літератури і проводив ідеологічний виховний процес. Німецька влада дозволяла спочатку організовувати такі гуртки, але в червні 1942 року коли почалися масові вивезення молоді до Німеччини, заборонили. Так я пропрацювала два місяці, а потім по завданню центрального проводу ОУН йду працювати перекладачем до німецької окупаційної влади, а саме в комендатуру у Вишнівці. Там я постійно інформувала керівництво ОУН про плани німецького керівництва на місцях, але німецька жандармерія вичислила мене і у 1943 році заарештувала та відправила у Кременецьку тюрму. Через місяць мене відпустили і направили на роботу знову у Вишнівець в комендатуру, але я вже тоді перейшла на нелегальне положення. Після тюрми через десять днів я встановила зв’язок з керівником Вишнівецького проводу ОУН “Кобцем”. Він сказав мені, щоб я працювала в районному проводі ОУН на друкарській машинці разом з Бодасюк Людмилою, псевдо “Нарциз”. У січні 1944 року мене перевели в медичну групу бригади УПА якою керував полковник УПА по кличці “Ігор”. Вся ця група базувалася на Вишнівечинні та Лановечинні. У його підпорядкуванні було дві бригади повстанців якими керували “Макс” і “Наливайко”. Загальна чисельність бригади становила більшу 700 бійців. На початку лютого 1944 року мене викликав до себе “Ігор” і показав мені для мене незнайомого чоловіка, що був одягнутий в одяг захисного кольору. Я мала до нього приходити по почту. Через два дні я мала віднести почну в село Олишківці, що за п’ять кілометрів від села Колодно до того самого невідомого мені чоловіка. Я мала декілька пакетів і дійшовши до села Олишківці зустріла повстанську заставу. Військовим я повідомила що від “Ігора” несу термінові листи. Потім мені сказали що це командир УПА і його кличка “Леміш”. Коли я йому вручала передачу, то з ним були ще два командири малих підрозділів УПА “Верес” і “Кропива”. Так я часто через два три дні передавала пакети. Через декілька днів “Леміш” перебрався в село Рудки Кременецького району. Через деякий час, а саме в кінці лютого 1944 року “Ігор” з невеликою групою повстанців пішов для мене у невідомому напрямку. А керувати став “Наливайко”.

У березні 1944 року вона зустрілась з своїм судженим. Хоча насправді Михайло та Ольга познайомилися ще у 1939 році на території Німеччини, куди обоє втекли від першого радянського визволення Західної України, але тоді доля їх розлучила на довгих п’ять років. Зустрілися вони тільки у 1944 році на Вишнівечинні коло села Чайчинці, коли Оля намагалась передати розвідувальну інформацію для крайового провідника «Леміша» через командира повстанського з’єднання «Докса». «Докс» повідомив, що керівника зараз тут немає і попросив Олю залишитися доглядати за пораненими і хворими на тиф повстанцями у лісовій лікарні. Одного дня вона зустріла у лісі курінного «Велікана» і, на диво, впізнала у ньому свого знайомого з Німеччини Михайла, який давно її симпатизував. Через кілька місяців відбулось скромне повстанське весілля. Місцевий священик повінчав їх в Антонівецькій церкві. Тепер Оля перебувала завжди поруч зі своїм чоловіком. (Командиром сотні УПА Михайло Кондрась, він же «Великан», «Міша» та «Лукаш», що народився 1912 року в селі Курсики Козинського району (тепер – Радивилівський район) у родині, де було шестеро хлопців та двоє дівчат, став у лави УПА в червні 1943 року, коли добровольцем пішов воювати за Україну.)

Групи повстанців кількістю до 600 бійців з Вишнівеччини перебралися у березні 1944 року на базу коло села Лідихів Почаївського району. На цей час наступала червона армія і “Наливайко” перевів всю бригаду у Золочівський район а на початку травня до Олеського району в Соколівський ліс. Я туди і доставляла почту. За вказівкою керівництва була зобов’язана добратись у село Велика Іловиця Шумського району, знайти Попик Надію і вона повинна мене супроводжувати до “Леміша”. Як знайти Надю, мені пояснив “Макс”, бо в цей час він перебував в селі Антонівці Шумського району. Коли я зустрілась з Надьою, то повідомила що нам треба разом піти до “Кропиви”. В обід на лісовому масиві коло села Гурби ми зустрілись з ним і я повідомила що мені треба за вказівкою “Наливайка” зустрітись з “Лемішем”. Мене повели лісом і під вечір ми попали в засаду червоноармійців. Ми саме вийшли з лісу на чисте поле і були обстріляні з двох сторін. Ми швидко всі розійшлися по різні сторони. Я з Надею та супровідником “Березою” добігли до лісу і там перебули цілу ніч. Я на другий день повернулась в село Іловицю і там сім днів чекала вказівки. Там в ці дні були великі облави енкаведистів. “Береза” та “Кропива” переховувалися в лісі, а Надя носила їм їсти. Коли я була на квартирі то до мене навідувався командир сотні “Подорожник” який потім пішов на Волинь до куреня “Докса”. У цій хаті проживала мама Надії і її сестра віком 9 років. Батько Наді був забраний совітами у 1941 році на роботу аж в Урал. Більше я з Надею не зустрічалась.

Я з своїм чоловіком, командиром сотні УПА Михайлом Кондрась, він же «Великан», «Міша» та «Лукаш», в грудні 1944 року у складі 140-ка бійців УПА з Львівської області через Тернопільську провели рейд на Південну Україну. Та наш рейд був не довготривалим. Ми досягли Камянець-Подільська. Там ми попали в засаду і нас сильно обстріляли радянські війська. Тоді ми повернули назад і мій чоловік основну частину повів назад а 60 повстанців розділив на три частини. Одні мали залишитись коло Камянець-Подільська, друга мала йти на Кубань, а третя на південь. Яка їхня доля я не знаю. Другий рейд проводили на Східну Україну в жовтні 1945 року. Я в цьому рейді участі не брала. В цей час я перебувала в сотні “Літуна” що розміщалась на межі Рівенської та Тернопільської областей. Але тоді з моїм чоловіком в похід ходили такі бійці: “Козак”, “Морозенко”, “Орел”, “Черешня”, “Орлик”, “Смілий”, “Високий”, “Літун”, “Богдан”, Юра”, “Зуб”. А я участі в цьому поході не брала тому що була вагітна.

Пізньої осені в районі Бродів сотня «Великана» була оточена енкаведистами. Повстанці були змушені відступати убрід через покриту тонким шаром криги річку. Потім довго сушилися у лісі, розвівши багаття. Я наслідки цього крижаного переходу відчула через кілька місяців, коли була вже вагітною. У мене в грудях розпочався запальний процес з нагноєнням. Виникла потреба у невідкладній операції, а в селі тільки ветеринарний фельдшер, який іноді розтинав нариви у тварин. Коли він оглянув мене, то навідріз відмовився допомогти, розуміючи низький рівень своєї кваліфікації. Температура у мене підвищилася до 41 градуса, груди розпирав неймовірний біль. Коли фельдшер хотів піти, я дістала з-під подушки пістолет, навела його на чоловіка і крижаним голосом звеліла: «Ріж! Ріж, бо застрелю!» І фельдшер тремтячою рукою зробив необхідні надрізи. Від першого ж дотику леза гній бризнув цівкою. Я відразу відчула полегшення… По закінченню операції заснула і проспала два дні. А через місяць у селі Майдан Мізоцького району народила сина. Перейми в мене почалися в лісі. Повстанці привезли мене в село Майдан до Герасимчук-Прозальчук Акуліни Іванівни. Згодом з’явилась баба-повитуха. Та стрілянина, яка виникла несподівано, свідчила, що йде облава. Всі, хто був, повтікали з хати, лишивши безпорадну зв’язкову саму. І тут у неї почалися пологи. Пересилюючи нестерпний біль, я вирішила вибратися з хати, щоб не наражати господарів на небезпеку. Зібравши сили, стала перекочуватися з боку на бік, зсуваючись на край ліжка. Нарешті впала на долівку і поповзла до сіней. Але дістатися клямки, щоб відчинити двері, вже не змогла. Нарешті втікачі повернулися до хати та поклали майже непритомну знову на ліжко, швидко розтопили піч. Довелося робити все, щоб стимулювати пологи і ось через кілька хвилин в умілих руках баби-повитухи закричало дитя. Так народився син Ігор. Через кілька днів після пологів прибули повстанці і забрали санітарку до підпільного шпиталю, щоб перев’язала поранених. Підвели до порога хати коня, допомогли сісти і вперед, до лісу. Господарі сварилися з хлопцями: «Та хто ж таке бачив, щоб на другий день після пологів – на коня?! Пропала молодиця!» Увечері я повернулася до синочка, швидко забувши про важку пригоду. Майже місяць пробула Ольга з немовлям у Майдані. Час від часу відвідував її чоловік з охороною. Згодом Олю перевезли в невелике лісове село Ситарі. У лісі біля цього села вона ховала записки у визначених місцях, де домовлялась про час зустрічі з Михайлом. Часто молодій матері доводилось залишати сина на чужих людей і виконувати окремі завдання повстанців.

(Продовження буде)

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ