Багато людей, які мають стосунок до сфери науки, полегшено зітхнули після виходу закону № 2620 від 1 липня 2015 р., який звільнив їх від проходження військової служби під час мобілізації. Серед тих, хто підпадає під дію закону, - і кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства Тернопільського національного економічного університету Микола Лазарович.

Але він відмовився скористатися можливістю покинути пекельний схід і продовжує нести службу добровольцем, щоб, як каже, допомогти звільнити українську землю від російсько-терористичних військ. У ФБ пан Микола написав: «Сподіваюся, що мої рідні, друзі та колеги з розумінням поставляться до такого кроку».

"Сьогодні в Україні кожен сам для себе вибирає, де засмагати – на морському узбережжі чи на полях Донбасу", - іронічно зауважує тернопільський науковець в одному зі своїх дописів у мережі.

Звідки у нього така жагуча любов до рідної землі? Прочитавши монографію пана Миколи "Українські січові стрільці у першій світовій війні: джерела та історіографія", зрозуміла: він не просто досліджував правдиву історію України, а пропускав її через серце, пишучи, щоразу приміряв до себе: "А я би так вчинив?". Цей підтекст відчувається у кожному його слові з фронту. Ось хоча б цей абзац: "Проте значення стрiлецтва не обмежується лише тим, що воно стало першою в новiтнiй iсторiї України добровiльною вiйськовою формацiєю, яка збройною боротьбою зв’язала перервану нитку визвольних змагань. Українськi Сiчовi Стрiльцi ввiйшли в iсторiю ще й тому, що були силою, яка мала значний вплив на розвиток української полiтичної думки та на формування нацiональної психологiї. «На широку й тяжку, вкриту курявою й кров’ю путь, – як пiдкреслював Дмитро Донцов, – завернули вони нас iз тих манiвцiв, де тинялася наша полiтична думка перед страшним 1914 роком». 

Пишучи про реальну війну, безпосереднім учасником якої він став, пан Микола щиро зізнається у тому, що: "Війна – це не тільки бойові дії, а й важка повсякденна праця, зокрема фортифікаційні роботи, обслуговування техніки, караули тощо. Тому для вояків Збройних сил України важливо відчувати, що наші серця бʼються в унісон зі всією країною. Нам надзвичайно приємно, що про нас памʼятають, нам допомагають, нас чекають! Згадую, як ми переїздили через Миколаївщину, Дніпропетровщину, Запоріжчину. Подекуди люди всім селом, від діток до дідусів і бабусь, виходили, щоб підтримати нас – оплесками, вигуками, дружніми жестами. Хоч і рідше, але подібні випадки трапляються й на Донбасі. Зокрема, кілька днів тому наш конвой тепло вітали в Маріуполі. Таке ставлення надихає вояків, робить нас значно сильнішими! Ми відчуваємо підтримку українського суспільства!
Українці, не шкодуйте позитивних емоцій для свого війська!!! Дякуємо Вам!!!".

Валентина СЕМЕНЯК.

Фото - Фейсбук.