21 листопада у календарі українців наступить свято не тільки архистратига Божого Михаїла, але і формалізований президентським указом День Гідності та Свободи.

В парафії, де служу, поруч церкви велично стоїть найбільша в Україні монументальна стела на честь Героїв, які, не замислюючись, віддали своє життя за нову Україну. Їхнє серце було теплішим за крижаний мороз, бо на їхньому боці стояла правда, совість і мрія. Омріяна країна, де людська гідність і свобода є найбільшою цінністю, а віра та добро народу – компасом у побудові держави.

Я  ношу у своїй свідомості певні епізоди, які закарбувала моя пам'ять з моменту освячення цієї стели. Ніколи не забуду сльози, які душили розпач у горлі і яких не соромився перед сотнями людей, двометровий професійний солдат, який, здається, побачив уже все на білому світі. Він так і не зміг розповісти, як складав у холодні труни своїх побратимів і віз їх до матерів, дружин, дітей…

Мені пригадується те ідеалістичне і щасливе відчуття, що ось і все: темне і несправедливе минуле вже позаду…

Так, треба багато працювати і будувати, треба набратись терпіння і сили, але ось, від сьогодні і до віку, ми будемо мати чесних правителів, ми побудуємо нову справедливу державу для маленького українця. Інакше ніяк, адже за це заплачено кров’ю найкращих з нас, а кров людська не водиця…

Великий ліванський філософ Халіль Джебран писав: “Мертвим не потрібні пам’ятники, вони, як кисень, потрібні живим. Щоб не зачерствіли серця живих і не покрились іржею байдужості і корозією апатії.”

Проходячи кожного разу попри пам’ятник Небесній Сотні, все частіше починаю зауважувати, як прізвища, написані на ньому, щоразу сильніше виїдають мені очі. Виїдають очі терпким докором…

Чотири роки непомітно пішли в небуття, а ми не зуміли, а може вже і не хочемо воплочувати мрію, яка окроплена людською кров’ю. Морфій фальшивого оптимізму вивітрився та оголив гниючі рани нашого суспільства: незрозуміла нікому війна, найбагатший президент найбіднішої у Європі країни, тотальне вимирання мальовничих сіл і містечок, молодь, яка якщо не спилась, то однозначно шукає шансу, за будь-яку ціну емігрувати…

Знаю, що у цей день спомину багато владних мужів у яскравих вишиванках по всій Україні  покладуть квіти до нових пам’ятників, виголосять патетичні промови і ще раз задекларують свій патріотизм.

Але факт уперта річ. На нашій Тернопільщині за останній рік і це офіційна статистика, населення зменшилось на п’ять тисяч людей, ще три офіційно емігрувало. Такого містечка, наприклад, як Козова, за рік просто не стало!

Мені боляче дивитись, як старенька бабця із випаленими безнадією очима і скрученими від тяжкої праці руками, стоїть у черзі, щоб вияснити чому їй не підняли пенсію на двісті гривень. Хтось у Києві на Інститутській у цей час покладе квіти за кілька тисяч до символічної могили, чи відкриє новий меморіал полеглим у АТО. Як доречні тут слова Матері Терези: ”Замість сотні свічок за мертвих – витри сльози одному живому.”

Нам не треба звертатись до офіційних соціологічних замірів, які роблять відомі центри. Вийдіть на звичайну вулицю звичайного українського села чи містечка і дайте звичайному українському чоловікові чи жінці просте питання: ”Як Вам живеться і що змінилось за ці чотири роки”? Думаю, відповідь у дев’яносто відсотках можна передбачити. Позитиву і надії у ній мало.

Люди  поволі звикли до війни та смерті і спрут пасивності та безвиході щораз то більше охоплює сонливий соціум. Та ми чітко повинні розуміти, що кулі і гради випущені з боку Ростова не так страшні і вбивчі, як кулі цинізму, поверховості і планованого геноциду, бо це інакше не назвеш, які випущені людьми, що взяли на себе відповідальність за долю країни.

Я не маю завдання торкнутись песимістичних нот і не листопадова меланхолія навіяла ці роздуми, але сама реальність у якій живемо, зобов’язує говорити правду.

Бо як писав чоловік, що віддав життя за правду, Василь Стус:

«Бо скоро буде на землі двобій,

Звичайно, правда в ньому переможе.

Ти кому служиш – правді чи брехні?

Бо вибір цей зробити мусить кожен».

отець Василь Баглей