Що спільного в детектива та пістолета, розповіли у тернопільській книгарні

71352446_3642810169077950_6866261227094409216_n

«У високоякісного детективного твору мають бути властивості поліцейського пістолета — велика потужність, компактність, а ще — правильна форма, бо найчастіше дістають його не з кобури, а з кишені», — каже письменник Сергій Синюк.

Він і Віктор Янкевич презентували цими днями у тернопільській книгарні «Є» «Серію покетбуків «Детективна агенції «М» від видавництва «Навчальна книга — Богдан».

Чому я почала текст із розповіді про пістолет? Усе просто. Із ним пов’язана назва серії.

Вся короткоствольна зброя поділяється на армійську, поліцейську й ту, що призначена для самозахисту. У деяких країнах поліцейські моделі пістолетів маркують буквою «М», — пояснює пан Сергій.

Крім інших книжок, у серії вийшли «Падь» шумчанина Сергія Синюка та «Вбивство в бібліотеці на Ринку, 9» і «Відплата» кременчанина Віктора Янкевича. Саме про ці твори розповіли на презентації, а також про стан детективістики в Україні.

Чотири патрони, два — холості

— Кілька років тому словосполучення український детектив було оксюмороном, — каже Сергій Синюк.

На заваді розвитку жанру стояло й стоїть кілька факторів.

— Українському загалу в принципі важко впарити український детектив про Україну. Тут діє кілька специфічних законів. Хтось влучно сказав, що детективи популярні там, де в суспільстві є уявлення про обов’язкове торжество справедливості. У нас історію про те, як чесний журналіст приніс результати чесного розслідування чесному прокурору, а той віддав справу чесному судді, котрий засудив злочинця, читач назве фантастикою, — каже Сергій Синюк.

Інша складова, котра утруднює розвиток українських детективів — те, що ринок напханий конкурентами, а найгірше, що ці конкуренти діють не за ринковими умовами.

— Це боротьба в ліпших традиціях американського кіна: паршиві хлопці (мало того, що їх багацько), мають артилерію та підводні човни з ракетами, а в нашого хороброго Брюса Вілліса тільки відібраний у терористів автомат, у магазині якого чотири патрони, два — холості. Тому детективісти шукають свою нішу й часто виходять за межі детективу, творячи в такій формі, аби вона була рентабельна. А оскільки українські книгобудівники люблять видавати книжки великого обсягу, то й детективи виходять у форматі багатосторінкового роману. У світі ж найчастіше детективи реалізують у жанрах новели та повісті. А хорошого детективного роману бути просто не може тому, що це абсолютно різні речі. Роман — це натовп персонажів, епос, кілька сюжетних ліній, динаміка з розмахом. Детектив — компактна оповідь, — провадить мову далі письменник.

Ідея українського детективного покетбука визрівала давно. «Серія детективної агенції «М» — це твори, що зазвичай реалізовані у жанрі повісті. Концепцію серії сформулював Віктор Янкевич — «три трупи й неспішне розслідування».

А детективістка — бібліотекарка

— Усе почалося з Херсону, де я познайомився з дуже нестандартною бібліотекаркою. Я захотів зробити її героїнею детективу, вона погодилася. Коли скинув їй «Відплату», вона сказала: «Вау». До речі, саме вона на обкладинках цієї повісті та «Вбивства в бібліотеці на Ринку, 9», — розповідає Віктор Янкевич.

У «Відплаті» головна героїня бібліотекарка-детективістка Юлія Левицька опиняється в Кременці, де віртуозно розкриває злочин і зустрічає коханого, проте з останнім не все однозначно.

У певній мірі «Відплата» — путівник Кременцем. Віктор Янкевич описав історичні місця й ті, де можна розважитися. Серед перших, зокрема, будинки-близнюки, єзуїтський колегіум, бібліотека ім. Юліуша Словацького. Серед других — реальні заклади міста. Закінчується твір на Замковій горі — тоді автор книжки (він зробив себе її персонажем) зустрічається із головною героїнею та їде на свою презентацію у львівську книгозбірню. Ця презентація називається так само, як другий детектив — «Вбивство в бібліотеці на Ринку, 9». І ця презентація відбулась насправді. Так починається наступний детектив.

— Бібліотека — це класна локація, невеличка будівля з потаємними ходами. Моя головна героїня приходить до мене на презентацію. Описуючи сцену, ввів у неї багато реальних гостей. Потім мені треба було когось вбити, зрозуміло, що з тими у кого були реальні прототипи, я зробити цього не міг, тому таких я відіслав додому. І лишив тих, кого можна вбити — серед них — сім’я. Звісно, Юлія Левицька береться за розслідування, — провадить мову далі пан Віктор.

Від нього нічого не залежить. Справді?

«Падь — давнє слово, воно зафіксоване у побуті дванадцятого-тринадцятого століття. Але назву книжки придумав не я, а редакторка Ірина Дем’янова. Чим людина стає геніальнішою в написанні своїх книжок, тим складніше їй придумати назву, — сміється Сергій Синюк. — Паддю називають деревний клей, який в дитинстві ми так любили обдирати з вишень. А друге значення — стрімке урвище. Зрештою, так воно й виходить, що людина тягнеться до чогось солодкого й апетитного і падає.

«Падь» — це досвід дев’яностих, актуальний і для сьогодення. Це епоха, за яку наше суспільство не здало екзамен, а такі повторюються з приблизною періодичністю в два десятки років. «Це така собі часова петля — якщо за першим разом до суспільства не дійшло, то Господь Бог відправляє країну «на другий рік». У мене таке враження, що зараз наступить дев’яносто шостий, — розповідає письменник.

Це книжка про протистояння небагатьох інтелектуалів, котрим казали — вас мало, чого ви рипаєтесь, та бізнесу, більшість якого працювало за схемою: вкрасти тут і продати там (чого тільки не вивозили, крім різноманітних товарів, — перші спроби продавати органи та живий товар були саме тоді). Головний герой — хлопака, котрого всі переконують, що від нього нічого не залежить. Він вирішує перевірити, чи це дійсно так, — розповідає Сергій Синюк.  

Анна Золотнюк

Фото із фейсбук-сторінки тернопільської книгарні «Є»

Вибір читачів за тиждень

Відео