Отець Василь Баглей: «Піст - це час, щоб нагострити сокири»
Отець Василь Баглей нещодавно повернувся з місійного туру до Італії, де мав реколекції, духовні науки та інші богослужіння в українських церковних громадах. Своїми враженнями про перебування там, священик люб’язно погодився поділитися з читачами «Терену».
- Отче, знаємо, що побували в Італії як місіонар Божого Милосердя. Розкажіть, будь ласка, детальніше про особливості цього титулу й повноваження, які він дає.
- Пам’ятаємо, що з грудня 2015-го до листопада 2016 року тривав ювілейний Рік Божого милосердя, який оголосив Святіший Отець Франциск. З цієї нагоди він призначив 1070 священиків місіонарями Божого милосердя для всієї католицької Церкви, що нараховує понад мільярд вірних у світі. Ми мали тоді зустріч зі Святішим Отцем і він доручив нам бути його особистими посланцями в єпархіях, які будемо відвідувати. Основним нашим завданням було нести звістку й проповідувати про Боже милосердя, свідчити словом і прикладом, бути видимим знаком присутності Святішого Отця серед вірних
Також ми отримали привілей у Святій тайні сповіді уділяти розрішення з важких гріхів та злочинів. Раніше таке повноваження мав лише Папа, такі гріхи були, умовно кажучи, зарезервовані за Римом. Це був безпрецедентний випадок, бо до Папи Франциска ніхто такого не запроваджував.
Коли рік закінчився, Папа дуже гарно сказав: «Закінчився ювілейний рік, але не закінчилось Боже милосердя» й продовжив певним священикам ці повноваження. Нас залишилося близько 500 осіб у світі. Цьогоріч на наш Великдень (бо в Європі він на тиждень швидше, ніж в Україні) матимемо зустріч з Папою у формі такого собі семінару чи курсів підвищення кваліфікації з місіонерства за вже розробленою програмою.
- Кажете, 500 осіб у світі, а скільки таких місіонарів в Україні?
- Ми не розглядаємо Україну окремо, беремо до уваги греко-католицькі громади в усьому світі. Остаточно не знаю, кому продовжено повноваження, гадаю, що близько двадцяти. У нашій Тернопільсько-Зборівській архиєпархії місіонарів двоє – я та отець Йосафат Савран.
- До слова, ми ж наче мали святкувати Великдень з усією світовою християнською спільнотою?..
- Це була ініціатива Папи Франциска. Не думаю, що ми дочекаємося, аби її підтримали в Україні. Наша країна не є монолітно католицькою, як, скажімо, Польща, вона поліконфесійна. Церква не піде на те, щоб ще більше роздмухувати суперечності й розбрат між вірними різних конфесій.
- Отче, ви мали нагоду поспілкуватися з українцями у трьох італійських містах. Що вразило найбільше?
- Почну трохи здалека. Із перших хвиль еміграцій, тоді здебільшого – до Канади й Америки, людей супроводжували священики. Одна літня пані, що все своє свідоме життя прожила в Канаді, якось розповідала мені: українці на чужині не спішили будувати собі хати, поки не збудують церкву.Наші сучасники їздять до Італії ще з 90-х років. Церкви не будують, бо більшість орієнтована на те, щоб повернутися в Україну. Власне, і нема такої потреби. Італійський єпископат радо надає приміщення римо-католицьких церков для Богослужінь. Скажімо, в Генуї вони відбуваються в храмі св. Степана, розташованому майже в центрі міста, архітектурній та історичній пам’ятці 13-го століття.
Не всі заробітчани, звісно, ходять до церкви, та все ж кількість наших громад в Італії досить переконлива – їх понад 140. Є навіть Апостольський візитатор Діонізій Ляхович, який опікується нашими вірними в Італії та Іспанії.
Помітно, що громади, принаймні Савони, Генуї та К’яварі, дуже активні й живі. Церва для них є і якорем, і маяком на чужині, що допомагає відновитися після важкої праці, здобути внутрішній спокій, острівцем рідної мови та віри, а головне – вони разом ідуть до Бога. Люди там добре розуміють, що таке служіння – і громаді, і ближньому, й Богові, який наділив тими чи іншими дарами. Нема споживацького ставлення до церкви, яким часом грішать на батьківщині українці, сприймаючи її, як такий собі обслуговуючий центр: щоб і хор гарно співав, і проповідь була добра, а головне – недовга, і красиво має бути, і тепло…
Цікаво, що громади в Італії не є виключно галицькими, об’єднують людей і зі Західної, і з Центральної та Південної України, є чимало російськомовних.
Тут треба віддати належне душпастирській діяльності нашого земляка о. Віталія Тарасенка. Особисто для мене він є прикладом дуже доброго священика, який вже упродовж 15-ти років усе своє життя, всі свої сили спрямовує на розвиток церковних громад у згаданих містах. При цьому робить це не якимсь монархічним чином, а, налаштовуючи людей на те, що церква – це вони, його ж завдання – делікатно коригувати й організовувати.
- За десятиліття трудової міграції до Італії склався стереотип нещасної, зневаженої, заляканої заробітчанки. Але ж багато жінок зуміли перетягнути за кордон, якщо не сім’ї, то дітей, чи створити нові, народити там, якось по-іншому самореалізуватися. Вам зустрічалися такі?
- Таких справді чимало. Це люди, що мають добру працю за контрактом, дозвіл на проживання в країні, змогли соціалізуватися там. Італійська влада заохочує таких людей ще й досить низькими кредитами на власне житло. Побував навіть у гостях в такого змішаного подружжя, де вона – українка, а він – італієць. Діти розмовляють італійською, бо дитсадок і школа, але вони ходять до нашої церкви, й італієць, юрист за освітою, прислуговує під час відправ, йому дуже імпонує східний обряд. Наших жінок там насправді дуже цінують, вони теж є своєрідними місіонерками – милосердя, терпеливості, співчуття, віри…
- Чи мали час на туристичні враження від Італії?
- Це, можливо, не так туристичні, як якісь світоглядні. Дуже хотів побувати в храмі, де кожен камінь – жива історія: у 13 столітті його збудували хрестоносці, він біля порту в Генуї. Храм виявився зачиненим.
А територія біля порту майже повністю тепер належить темношкірим і арабам, вони викупили практично цілий квартал, витіснивши звідти італійців. У жодному разі не є расистом, але ці люди ніколи не будуть асимілюватися, вони будують мечеті, вони народжують багато дітей на противагу європейцям, де двоє – це вже багато… Знаєте, що в арабській мові нема слова, що означає «аборт»? Італійці, і вони самі це визнають, одружуються пізно, або взагалі не створюють сім’ї, воліють мати одну дитину, бо діти – це ж спиногризи, час та увага, може краще купити песика… Споживацтво витісняє християнство. А саме за його розквіту Європа надбала те, чим досі захоплюємося – твори мистецтва, архітектури тощо. Це по суті матеріалізоване християнство. Якщо нічого не зміниться – Європа ісламізується. І не тільки геополітичні чи економічні чинники будуть вирішальними Емігранти-мусульмани мають чіткі релігійні переконання, живуть згідно з ними. А європейці самі себе позбавили основного стержня – віри. Папа Бенедикт XVI сумно зауважив, що колись Європа християнізувала Африку, а скоро буде навпаки. Вже тепер в Африці католицька церква кількісно перевищує європейську.
- На щастя, ми хоч і прагнемо в Європу, але вічні цінності все ж не відкидаємо. Залишається два тижні до свята Христового Воскресіння. На чому порадите зосередитися, аби гідно його зустріти?
- Укотре наголошу, що піст – це не тільки обмеження себе в споживанні м’яса й гучних веселощах. Ще в 9-му столітті персидський святий Іван Дамаскин казав, що якби піст полягав у стриманні від м’яса, то корови були б святими, бо ніколи його не їдять.
Це добрий час для того, аби дати собі чесну відповідь на питання «Хто я? Який?», «Куди йду, чого прагну?», «Якими є мої стосунки з Богом?». Наші реалії вимагають бути активними, якомога більше встигати, заробляти тощо. Але якщо живеш у матриці і не маєш часу замислитися над подібними питаннями – хтось зробить це за тебе, накине шаблон поведінки.
Коли чую, що люди начебто не мають часу на Святу Літургію, Святе Письмо, для Бога – часто наводжу такий приклад: чоловік рубає дерева тупою сокирою, мучиться, нервує… А коли йому радять підточити її, каже, що не має на це часу. Знесилений, вже не може зрозуміти, що полегшив би собі роботу. Отож, піст – це, образно кажучи, час, аби нагострити свої сокири. Визначитися з цінностями, що є вічними, і жити, орієнтуючись на них. Саме так можна зібрати скарби на небі, як навчав Ісус.
Фото зі сторінки о. Василя Баглея у Фейсбуку