Письменниця із Тернопільщини розповіла про сімейне щастя

Письменниця з Великих Гаїв Зоя Кіцак дуже сімейна людина. Самотність її бентежить. Жартує, що це, мабуть, дитячий комплекс, бо Зоя – єдина дитина у мами, єдина внучка в бабусі та дідуся. Їй завше бракувало товариства. Своїми відчуттями світу і поглядами на стосунки письменниця ділиться із читачами.

— Довіру вважаю основою всього, — каже Зоя. — Собі не пробачила б, якби якесь моє слово чи вчинок породили сумніви у наших стосунках. Правда, не знаю, чи є щось таке, чого не можна пробачити коханій людині. Інша справа, що ціною прощення може стати саме кохання. А НЕкоханій людині вже зараховується кожна, навіть найменша помилка, пише nova.te.ua.

Нас творить наше оточення. Тому у мене багато друзів, але дуже мало близьких людей. Життя навчило мене «фільтрувати» розмови, читати між рядками, помічати підлість в нібито щирості і байдужість у ввічливості. Тому довіряю коханому, донечкам, мамі, бабці, хрещеному. А друзі – аби порадити, яку помаду купити або щоб було з ким піти на прогулянку в парк.

Зоя Кіцак вважає, що ставлення чоловіка до своєї майбутньої обраниці закладається ще з дитинства.

— Якщо хлопчика з маленького вчити поваги до мами, бабусі, сестрички, то він ніколи не зможе образити кохану, — продовжує. – Я знаю сім’ї, в яких тато зневажав маму, а сини виросли дбайливими сім’янинами. Але це радше виняток. Як правило, діти повторюють долі своїх батьків.

Зоя у шлюбі майже 17 років. Чи важко любити одну людину стільки часу?

— А вам важко любити власне серце? – питає. – Чи голову? За багато років люди стають не просто рідними, вони приростають одне в одного. Як можна не любити частину себе?

У нас ніколи не було сімейних криз. Були хвороби, були недоспані ночі через малих діток, були фінансові ями… А криз не було. Тому що завжди все вирішували разом, тому що не дозволяємо емоціям взяти гору над взаємоповагою. Тому що любимо нашу сім’ю з усіма її ямочками і задирками.

Кохання – це бажання жити, творити, народжувати, це магічна опірність організму до всього сірого і негативного, вважає письменниця.

— Кохання – це все,– стверджує. – Як зрозуміти, що ти кохана? Надзвичайно просто: якщо зранку хочеться обійняти того, хто сопе поруч, – то він тебе любить. Я нічого не плутаю. Жінка  дуже чутлива, вона може бути спокійною і ніжною лише поруч з люблячим чоловіком. Того, хто її не любить, вона не зможе обіймати спросоння.

Закохана жінка прекрасна. Я люблю непомітно спостерігати за людьми на вулиці. Знаєте, сумно. Усі забігані, засмикані, пригнічені негодою, проблемами на роботі, фінансовими негараздами. Плечі похилені, зморшка між бровами… І посеред загальної осінньої депресії раптом усмішка! Піднята голівка, граційні рухи, пружна хода… ЗАКОХАНА!!! Їх видно, як янголів.

«Минули ті роки, коли багатодітна мама була втомленим, безформним, знервованим створінням»

Зоя виховує чотирьох дітей — двох донечок і двох синів.

— Вони змінили у моєму житті все. Подарували мені друге, найкрасивіше у світі ім’я – Мама. Вони стали моїм натхненням і сенсом життя. Вважаю, що багатодітна мама зобов’язана мати гарний вигляд. По-перше, я маю бути взірцем для своїх донечок-старшокласниць. Вони ще юні, але все-таки жінки. Якщо мама буде недоглянутою, з потрісканими п’ятами чи немитою головою – якими жінками та дружинами стануть її дочки? По-друге, у мене ростуть синочки. П’ятирічний Остап якось повідомив, що він більше не ходитиме на заняття з конструювання, бо «там тьотя некрасива». Для мене це було одкровенням. Виявляється, маленькі чоловіки – естети! Вони хочуть бачити прекрасне. А я ж мрію, щоб вони мною пишалися. Ну, і по-третє, час ламати  стереотипи. Минули, на щастя, ті роки, коли багатодітна мама була вічно втомленим, безформним, знервованим створінням. Тепер на допомогу прийшли високі (і не дуже) технології, є маса можливостей самовдосконалюватися, так би мовити, без відриву від виробництва. Було б бажання.

На сімейне життя письменниці поклала відбиток і її професія.

— Педагог-лінгвіст – то певною мірою діагноз, – усміхається вона. – У мене в сім’ї всі мусять правильно формулювати речення і дотримуватися правил пунктуації навіть у листуванні в соцмережах. Дійшло вже до того, що старша донечка почала писати оповідання і навіть здобула перемогу в обласному конкурсі юних письменників. Але я намагаюся залишати роботу на роботі —  чесно-пречесно.

Зоя Кіцак з тих жінок, яким комфортно вдома.

— У моєму житті були дві «затяжні» декретні відпустки, бо з різницею у півтора року народилися дівчатка, а потім – через десять років – з такою ж різницею – хлопчики. Але я не відчувала себе домогосподаркою. Можливо, тому, що, окрім готування і прибирання, намагалася знайти час для чогось нового, цікавого. Вперше мої твори вийшли друком саме в час декретної відпустки. Тоді були перемоги у «Гранослові», всеукраїнська нарада молодих письменників у Коктебелі, знайомства з талановитими людьми з усієї країни. Друга відпустка теж була не зовсім «домогосподарська». Я знайшла надзвичайно цікаву для себе справу, таких фахівців справді бракує нині у Тернополі. Користуючись часом, який є безперечною перевагою декретної відпустки, вивчаю всі нюанси, багато працюю над омріяним проектом. Не хочу поки що розкривати таємницю, але впевнена, що за якийсь рік-другий нам знову буде про що поговорити. Це буде нова Зоя Кіцак.

Чоловік і діти вдома не бачать мене домогосподаркою. Так, у нас завжди затишно і на столі смачна вечеря. Так, мама має час і натхнення, аби допомогти старшій підготуватися до конкурсу художнього читання, поробити з найменшеньким логопедичні вправи і відредагувати татову наукову статтю. Але мама обожнює театр, немало подорожує і працює над новим романом. Мені вдається це поєднувати. Дякую за розуміння і допомогу коханому та донечкам.

Попри свою домашність, письменниці, як і кожній жінці, подобається увага шанувальників.

— Я народжена жінкою, бажання подобатися закладене у моїй природі. Особливо приємно буває, коли хтось захоплено округлює очі: «Як, ви мама чотирьох дітей?! І що, всі ваші?! І оті дорослі теж?!» Це для мене найбільший комплімент.

Але, на жаль, є чоловіки, які приязний погляд чи звернення сприймають як команду діяти. Трапляються ситуації, коли доводиться забути, що я леді і пояснити дещо доступною їм мовою. Хоч я – вихована і привітна людина. Часто усміхаюся, ніколи не дозволяю собі грубощів.

У жінках письменниця вбачає конкуренцію.

— Це нормально, – продовжує. – Я до цього звикла. Мабуть, якби прийшла у нове товариство і не «зловила» на собі оцінюючі жіночі погляди, то була б розчарована собою.

Що таке заздрість? Це особисті комплекси, роз’ятрені чужим успіхом. Це дуже страшне почуття. Воно не має меж, воно не керується розумом. І воно ніяким чином не стосується об’єкта, на який спрямоване в даний момент. Це хвороба, яку може здолати лише сам носій, якщо захоче. Біда в тому, що люди рідко хочуть з нею боротися.

От де у мене не було суперництва, то це серед жінок-колег. Саме на роботі я зустріла справжніх подруг. Кожна з нас виконувала свої обов’язки, які не перетиналися, тому ніхто нікого не «підсиджував». Навпаки, дуже часто доводилося працювати над спільними проектами, успіх яких залежав від командної роботи. Окрім того, ми всі приблизно одного віку, рівня освіти, соціального становища. У нас завжди була маса тем для цікавих розмов. Я дуже скучила за своїми дівчатами. Ще півроку декретної відпустки – і ми знову зустрінемося.

Що означає успішна жінка? На думку письменниці, це щаслива жінка.

— Для когось щастя в кар’єрі, для когось – у грошах, а хтось щасливий тим, що здорові батьки і ситі діти – розповідає. – За великим рахунком, успіх – це стан душі. Так само, як і депресія, як згадана вже заздрість, як невдоволення. Кожна людина вільна сама обирати, якою їй бути.

Не вірю у везіння. Вірю в Ангела-Хоронителя, вірю в Боже благословення, вірю в позитивні думки та настрої, в те, що себе можна «запрограмувати» на добре або на погане.

Є жінки, які постійно скаржаться — і погода погана, і вночі не спалося, і ще й спіткнулася якраз примороженим пальцем… Вони — як згусток негативу. Від них мимоволі хочеться триматися подалі. І якщо придивитися, то їм і справді не щастить на кожному кроці. А чому? Та тому, що наше оточення – це велике дзеркало. Що несемо у світ, те неодмінно отримаємо навзаєм.

«Письменниці не шукають психологів і не ридають у подушку»

  Зоя вважає, що щаслива жінка не нарікає, не скиглить і вже точно не «пиляє» близьких.

— Вона насолоджується кожною хвилиною, кожною дрібницею. І це теж високе мистецтво, це талант, яким, на жаль, обдаровані не всі.

Письменниці – окрема тема. З одного боку, багатьом відомо, що найчуттєвіші твори пишуться тоді, коли болить. А з іншого – мати дар відтворити свої почуття у літерах – це велике благословення. Письменниці не шукають психологів і не ридають у подушку. Вони творять. І це допомагає побороти усі негаразди.

Проте щастя — дуже непросте поняття. Нам хочеться романтики, і щоб з тим єдиним, і діток, і затишку вдома, і успіхів у своїй справі, і щоб нова сукня ідеально лягла по стрункій фігурці, і шоколадного тортика, і, бажано, цілого! Але я – щаслива. Хоч і нема меж досконалості, цілого шоколадного тортика інколи таки бракує.

Зоя стверджує, що не знає, що таке  сумні думки…

— А що це? Коли у тебе четверо дітей, ти прагнеш самореалізації у принципово новій для себе справі, а в голові тримаєш чверть сюжету майбутнього роману, бо у тебе банально не вистачає часу його записати… То що таке сумні думки?