Що заспівав у Тернополі тесть заступника Віталія Кличка? (фоторепортаж)
Тернопільський район відзначив 50-річчя з часу свого заснування.
- Пане Володимире, проходьте далі, ось прошу, сідайте сюди, – дівчина у вишиванці проводить у залі Тернопільського облдрамтеатру високого, десь під два метри, статного сивого чоловіка в окулярах.
Той сідає на червоно-оксамитове крісло, оглядаючись.
– За 50 років, відколи діє наша район, ще в театрі ні разу не сидів у першому ряді, - каже Володимир Васильович Солтисяк із села Соборне Тернопільського району. – Все тут райкомівці сиділи, інше начальство, а тепер тут я. Бачите, на запрошенні навіть написали – перший ряд, третє місце. Все чин-чином. Поважають значить… Аж не віриться, - показує запрошення пан Володимир.
Тут, у залі драмтеатру за кілька хвилин розпочнуться урочини з нагоди півстолітнього ювілею Тернопільського району.
Мій несподіваний співбесідник розповідає, що має один запис в трудовій книжці – інженер.
- А доля непроста…- каже. – Народився у 1943 році, а через три роки родину переселили з Лемківщини аж у Кіровоградську область, в Долинський район. Нас – туди, а бабцю – у село Чернелів Мазовецький, на Тернопільщину. У батьків нас було четверо, я – наймолодший, дві сестри і брат. Усі вже повмирали. Так одного дня, у 1947 році, батьки вийшли з хати, у тому, що були, без якихось великих речей, щоб не привертати уваги і пішли на станцію. Документи про те, що ми були переселенці, зашили мені в сорочечку. Ось так добралися на Тернопільщину, ближче до рідного дому, до бабці, у то село, яке потім назвали Жукове, бо там стояв штаб Жукова і звідти керували боями за Тернопіль у 1944 році. А потім – аж донедавна – Жовтневим було, але ми його декомунізували і назвали Соборним. Із села я пішов на навчання у Бережанський технікум, потім – в інститут, в Кам’янець-Подільському, армія і робота інженером в колгоспі «Зоря». Приємно, що запросили на таке свято. Взагалі, я вам щиро скажу, наш район – особливий. Він найближче до Тернополя. Від нашого села до Збаразького перехрестя – 10 кілометрів і 200 метрів від моєї хати. Це точно знаю, бо заміряв, коли своїм «Ланосом» не раз до Тернополя їздив. То я і кажу, що наш район за будь-якої влади був передовим, керівники змінювалися, а люди завжди працювали файно, совісно. Та й, зрештою, і керівники були хороші, то правда, особливо, добре слово й нині кажуть про Бориса Косенка. А специфіка нашого району в тому, що обласне начальство зовсім близько було, як колись казали про першого секретаря обкому партії Івана Яркового, що він з Тернополя плюне – то вже на наші поля, бо навколо міста - наш район. А я хоч вже на пенсії, але не можу без роботи. Зараз я – фермер. Якось даю собі раду. Двоє дітей маю – дві дочки, четверо внуків. Одна дочка із зятем Миколою в Києві, він – заступник мера Віталія Кличка, може, чули, Микола Юрійович Поворозник, ото він – мій зять. Часто приїжджаю до них, вони – до нас. Часу вільного дуже мало маю. Робота і робота, хоч вже 74 розміняв. У хорі сільському співаю. Вже 50 років там співаю, відколи район зав’язали. Колектив наш, етнографічний, лемківський народний хор назвали «Конар Лемківщини». Були і на сході України, і за кордоном, в Перемишлі виступали. Конар – то гілка дерева, нашого Лемківського краю, але конар – то не галузочка тоненька, а міцна гілка! А село наше із Жовтневого у Соборне перейменували, я вже вам казав. Я також серед тих, хто за це агітував. Назвали село так, бо село направду соборне, у ньому ще після війни поселились депортовані переселенці із 21 села. Отакий маємо там «священний союз» в одному районі, то так і назвали село. Хочемо, щоб і Україна була соборною, єдиною, як і наше село та район. Того дуже хочемо… Я навіть за плакат такий, величезний лозунг заплатив, щоб прилаштували в будинку культури. Так і зробили. На тому великому плакаті написано: «В єдності – сила народу!». Тільки так і має бути, тільки в цьому наша сила. То має знати і розуміти кожен. А ще – дбай про свою родину, район, область, Україну, то і Бог тобі буде допомагати, - вже з першими акордами Державного Гімну України, яким розпочиналися урочистості, сказав, піднімаючись, він – один із 66 143 мешканців Тернопільського району – Володимир Васильович Солтисяк. Той, хто ніколи за життя свого не сидів у першому театральному ряді, співав, приклавши правицю зліва, де серце.
Як він співав! Щиро-одуховторено, так, як напевно, вдома, у Соборному, у сільському хорі, співав, напевно, відчуваючи себе отим конаром-гілкою єдиного великого українського дерева. Він співав, старанно виводячи слова, такі дорогі йому і, хотілося вірити, й сотням інших тернопільців, які у театральному залі цього дня, здалось мені, уосблювали в собі життя, душу і долю всієї нашої правічної України і Тернопільського району, котрому лишень – півстоліття…
Фото – автора і Ярослава Стареправо