Собор Трьох святителів: Василія Великого, Іоана Златоуста, Григорія Богослова. Історія, традиції, звичаї

Свято цих Трьох святителів відзначають в один день із 1076 року. Опісля того, як вони явились єпископу Євхаїтському Іоану і наказали залишити даремну суперечку про «переваги» котрогось із них над іншими. Оскільки всі вони, натхненні й проваджені Святим Духом, творили на благо Христової Церкви. Й тому нема поміж них ні якогось «першого», ні «другого», «більшого» або «меншого», а всі вони - рівні та єдині.

А також усі троє мали таку ж тверду й непохитно міцну й праведну віру й довіру, яка, наприклад, була у тих же свв. Петра, Павла й інших Господніх апостолів та пророків, праведників й угодників і, зокрема, в Божі відкриття й об'явлення.

Як вбачається, у такий спосіб - і якраз незабаром після початку Великої схизми (у 1054 році) - Боже Провидіння ще раз нагадало християнам про те, що у новозавітньої вселенської Церкви Сходу і Заходу є тільки один-єдиний Глава і Первосвященик та Посередник між Богом Отцем і людьми: це - Господь Ісус Христос. Той, Якому єдиному - і лише Йому одному, і нікому іншому - і належить у всій Його Церкві вся повнота слави й поклоніння, честь і хвала та нероздільна - ні з ким іншим - вірність, відданість і довіра правдивих християн.

І наразі, в добу після Христового Вознесіння на Небеса, тільки й лише Святий Дух є єдиним і повноважним, рівнославимим, рівнопоклоняємим та всехвальним - із Христом - Його Представником і Намісником на землі. Тим, Хто збирає (єднає) всіх істинних - дійсно духовно «народжених згори» (Ін.3:3,7) - християн, незалежно від їх культурно-літургійної та теологічно-деномінаційної належності, в одне містичне Тіло Христове. Він єдиний - і ніхто інший. І Хто повсякчас пригадує цим учням і послідовникам Ісусовим, зокрема, таку Його настанову: «ось даю вам владу наступати на змій, і на скорпіонів, і на всяку силу вражу; і ніщо вам не зашкодить» (Лк.10:19).

Тобто, соборність і взаємне служіння одне одному належать до числа основних засадничих принципів побудови і буття цього Тіла Господнього у цьому світі. Того Його Тіла, де нема і жодним чином не може бути якихось «головних» і «підлеглих», більш чи менш важливих і значущих. А є рівнозначні й рівноцінні співбрати у спільній і загальній для всіх праці на славу Божу.

Так, приміром, поміж ієрархів, образно кажучи, ніяк не має бути, з одного боку, всевладних і безгрішних та непомильних - ледь не обожнюваних «суперначальників» і кумирів. А, з іншого, - майже безсловесних та бездумних «роботів-виконавців», будь-якого суперництва та інтриг, ворожнечі і взаємопоборювань. Там мусить існувати й домінувати лише одна головна, визначальна першість (примат) - першість у правдивій братерській любові. Як між ними, а надто - до всіх інших людей, незалежно від їх походження, статусу та різних інших обставин.

Й це служіння єпископа (архієпископа та митрополита, кардинала чи патріарха-предстоятеля) відрізняється від обов'язків пересічного священика і душпастиря, насамперед, більшою відповідальністю перед Господом і церковним загалом (собором священства і парафіян). Саме перед тими, котрі делегують (довіряють) йому цю місію. Тобто, гідно очолювати, спрямовувати й презентувати це - вельми шляхетне й спасаюче багатьох людей служіння. Служіння Христової любові й милосердя, відродження, зцілення (духовного й фізичного) і провадження до Божого Царства у ввіреній його постійному - пастирському піклуванню, окормленню і турботі християнській спільноті.

«Ісус же, підізвавши їх [учеників], сказав: ви знаєте, що князі народів панують над ними, і вельможі володіють ними. Не так буде у вас: але хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою. І хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам рабом. Так само Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох» (Мт.20:25-28). Й саме такий - принаймні, в ідеалі, як взірець незламної (твердокам'яної) віри й довіри її членів Господеві та Його Слову, Божим об'явленням і обітницям, а, головне, соборності й взаємного служіння їх одне одному та іншим людям - вигляд і має та містична (духовна) спільнота новозавітнього Божого народу. Та, про яку Христос сказав, що «на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мт.16:18). Ніколи й нізащо.

А ще також «сказав їм: ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню. Хто [щиро покається та] увірує і охреститься, буде спасенний, а хто [не покається та] не увірує, буде засуджений». І таких - діючих у дарах і плодах духовних - правдивих і активних «віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип'ють, не пошкодить їм [бо перебуватимуть під могутнім захистом і покровом Божим], покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові» (Мк.16:15-18). Крім того, в середовищі таких вірних «і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння» (Іоїл 2:28).

Що ж стосується того устрою та принципів побудови й служіння ще ранньої Христової Церкви (й, зокрема, соборноправності тощо), що їх пробували було відродити й утвердити в певні періоди існування Української Церкви, а також з деякими міркуваннями щодо цього (та дотично-супутнього), - і якраз у контексті нашого часу та подальших перспектив - можна ознайомитися в «Історичній довідці...». Яка міститься НИЖЧЕ: під короткими життєписами Трьох святителів.

Святий Василій Великий народився 329 року в Кесарії Каппадокійській у благочестивій і багатій сім‘ї. В училищі в Кесарії подружився із св. Григорієм Богословом, який був на рік старший від Василія.

З Кесарії юнаки перейшли на навчання до кращої школи Візантії, а потім в Афіни, де фундаментально вивчали всі науки того часу. По закінченні навчання Василію Великому запропонували роботу вчителя і адвоката, але він бажав інших пізнань, прагнув до вищої мети і повернувся на батьківщину до своєї сім‘ї. Під впливом євангельських проповідей Василій здійснив подорожі до Святої Землі, Сирії, Єгипту. І, ознайомившись із подвижницьким життям святих пустинників, вирішив посвятити себе служінню Богу і в 30 років прийняв святе хрещення. Тоді разом з товаришем Григорієм Богословом вони вирушили в Понтійську пустелю, де в убогій хатині вели аскетичне життя і молилися. Слава про святе життя Василія Великого поширювалась довкола. Він був викликаний в Кесарію і прийняв спочатку сан диякона, потім священика і, зрештою, єпископа. В цьому сані він прославився своїми проповідями, на які збиралося багато народу, і своїми численними творами.

Але за царювання імператора Валента святителя почали переслідувати за його переконання й віру Христову. Проте у царя був хворий син – Галат. Ніякі ліки не допомагали йому. Дружина докоряла цареві, що син хворий тому, що цар виступає проти Бога і Церкви та її вірного слуги Василія Великого. За молитвами Василія Великого Господь зцілив хворого сина. Втім, у його служінні були й інші випадки Божого зцілення.

Помер Василій Великий 1 січня 379 року.

Святий Григорій Богослов народився в 328 році у Каппадокії в місті Назіанзі. Закінчивши навчання в один час з Василієм Великим, Григорій повернувся додому, а 30-річним прийняв хрещення і поселився разом з Василієм у Понтійській пустелі. Та довго вони разом не жили. Василій Великий був викликаний до Кесарії для боротьби з аріанською єрессю, а св. Григорій повернувся додому і допомагав батькові у служінні в церкві, де той був єпископом. Після смерті батьків св. Григорій виїхав у Селевкію, де дізнався про смерть свого друга Василія Великого. Святитель бажав останні дні життя свого закінчити в монастирі Св. Фекли, але був викликаний до Константинополя, де віруючі терпіли гоніння від аріан та інших лжевчителів. Приїхавши в Царгород, він побачив, що всі церкви були в руках аріан. Свої проповіді він проводив у приватному будинку, який згодом був перетворений на церкву. Свою церкву він назвав церквою Воскресіння, тому що мав надію на воскресіння правдивої віри. Скоро слава нового проповідника поширилась довкола.

Його красномовність була такою переконливою, особливо коли він розкривав вчення про Боже Слово, що його назвали Богословом. Імператор Феодосій, палкий захисник правдивої віри, прибувши до Царгорода, повернув усі церкви правовірним християнам і призначив св. Григорія єпископом Константинопольської церкви. Тоді був скликаний другий Вселенський собор, на якому головував Григорій Богослов, обраний імператором і народом архієпископом. Та деякі єпископи виступили проти цього, тож Григорій Богослов сам відмовився від головування і просив імператора відпустити його в своє рідне місто. Тут він проводив свій час у молитві і пості та написав багато церковних творів.

У 390 році св. Григорій відійшов до Господа, доручивши роздати своє майно бідним. У 950 році святі мощі його були перенесені до Константинополя, а звідти - до Риму.

Святий Іоан Златоустий народився в Антіохії приблизно в 350 році. Коли він був ще маленьким, помер його батько. Мати все своє життя присвятила вихованню єдиного сина. Він пройшов найкращі школи. У 25-річному віці повернувся до своєї благочестивої матері і прийняв святе хрещення від св. Мелетія, єпископа Антіохійського. Він хотів постригтись у ченці, але мати вблагала його, аби був біля неї і доглянув її до смерті. Спочатку він був псаломщиком Антіохійської церкви, а після смерті матері пішов у монастир, в якому пробув тільки три роки і подався в печери в Антіохійських горах. Та невдовзі його здоров‘я погіршилось, і він повернувся в Антіохію, де був поставлений дияконом, а пізніше - священиком.

Іоан пробув священиком 12 років. На його проповіді приходили не лише віруючі у Христа, а й язичники. Він пояснював народу обов‘язки християн і палко проповідував любов до ближнього і милосердя.

Його красномовність так впливала на віруючих, що вони записували його проповіді і вивчали напам‘ять. Багато християн, вийшовши з церкви, змінювали своє життя, чинили так, як вчив великий учитель. Його називали устами Божими, а одна жінка, слухаючи його проповідь, вигукнула: «Учитель духовний Іоан - золотії уста!». Відтоді народ почав його називати Златоустим.

Любов народу до Іоана Золотоустого була така велика, що коли його призначили єпископом Константинопольським, то довелося до столиці його вивозити вночі. Вступивши на святий престол, він ревно почав займатися справами своєї пастви, майже щодня проголошував проповіді, написав свої тлумачення Святого Письма і склав чин відомої Божественної літургії. Яка служиться в наших церквах східної традиції щодня, за винятком десяти днів, коли служиться літургія Василія Великого. В одному своєму творі під назвою «Про священство» Іоан писав, про те, що пастир повинен знати проблеми тих людей, які йому довірилися, водночас сам має бути вільним від них. Він вважав, що на священика Богом покладається найвища відповідальність спрямовувати людей й належно готувати їх до Другого пришестя Ісуса Христа.

Та чимало було і заздрісників, котрі знайшли підтримку в особі імператриці Євдокії, дружини імператора Аркадія. Вона не стерпіла сміливих викривальних виступів проти неї і вирішила знищити Іоана Золотоустого. Під її впливом був скликаний незаконний собор в поселенні Дубе, біля Халкидона, і коли єпископ відмовився поїхати туди, його вороги звільнили його з посади і засудили на заслання. Коли це рішення стало відоме в Константинополі, народ збунтувався і не випускав із храму улюбленого пастиря.

Іоан сам віддав себе в руки чиновника, що прийшов за ним. Тоді народ оточив царський палац і вимагав, аби випустили їх пастиря. Цієї ж ночі стався землетрус, і налякана імператриця сама попросила імператора, щоб повернув Іоана в Константинополь. Імператор послав гінців і повернув Іоана Золотоустого в Константинополь. Люди радісно зустрічали свого пастиря.

Вороги вдруге організували собор і знову вирішили викликати його з Константинополя у Велику суботу, напередодні Пасхи. Святитель був у церкві, коли йому оголосили про його вигнання. Він відмовився залишити в таке велике свято своїх віруючих. Тоді послана імператором сторожа увірвалась у храм і силою вивела Іоана і відправила в Нікею, а пізніше в Арценію.

Повсюди з великою радістю люди зустрічали Іоана Золотоустого і уважно слухали його проповіді. Багато людей хотіли почути від нього пораду і отримати духовну допомогу. Це не радувало його ворогів. Вони вирішили привезти його в невелике містечко на березі Чорного моря. По дорозі він помер. Це було 14 вересня 407 року в містечку Команах. Через 30 років, на прохання народу, його святі мощі були перенесені до Константинополя.

За заступництвом цих Трьох великих і славетних мужів і служителів Божих - святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Іоана Златоустого, котрих шанують послідовники Христа на Сході і Заході, молімо й просімо всемогутнього й милосердного Господа. Щоби Він наразі відновив й укорінив в Україні та, загалом, по всьому світі серед християн різних традицій, деномінацій та юрисдикцій той благотворний дух соборності і єднання. Себто, щоб повсякчас вони взаємно поводилися «з усякою смиренномудрістю й лагідністю та довготерпінням, терплячи один одного з любов'ю, прагнучи зберігати єдність духу в союзі миру» (Еф.4:2,3).

А також потужно відродив, поблагословив і значно поширив у Своєму різнобарвному Тілі Христовому це благодатне служіння у дарах і плодах Святого Духа. Як це було, приміром, у першоапостольській Церкві, де«до [християнської спільноти] Єрусалима сходилося безліч людей з навколишніх міст, які приносили хворих та одержимих нечистими духами, і вони всі зцілялися». Й таким чином усе це немало сприяло тому, що у тому часі «церкви утверджувалися вірою і повсякденно зростали кількісно» (Діян.5:16; 16:5). Амінь.

Історична довідка та деякі зауваги і спостереження

Упродовж ХVI-XVII cт. в тодішній Київській Церкві, тобто на теренах сучасної України і Білорусі, доволі широкого розмаху набув рух соборноправності. Значною мірою це була реакція багатьох вітчизняних християн на ті релігійно-новаторські (реформаційні і контрреформаційні) виклики і впливи, котрі в тій порі активно поширювалися в Східній Європі з решти континенту, передусім, з Німеччини (хоча й не тільки). Поміж іншого, одним із нововведень цього руху були спроби широкого й активного залучення до церковного життя-буття звичайних вірян. Тих, котрі гуртувалися не лише в межах, власне, еклезіальних парафій, а й, скажімо, в складі певних - новоутворених навколоцерковних спільнот (братств).

Наприклад, поширювалася й впроваджувалася практика виборності й підзвітності (у т. ч. із правом відкликання) - за участі мирян чи їх делегованих представників (парафіян і братчиків) - священнослужителів. Причому, не лише парафіяльних душпастирів, а і навіть єпископів. І т. д. й т. п. Звичайно, що подібні новації не знайшли - та і, загалом, не могли знайти - якоїсь значної підтримки і схвалення більшості тогочасного русинського священства, а особливо - церковної ієрархії.

Мало того: велике її невдоволення всім цим - серед різного іншого - і стало навіть однією з причин укладання 1596 року Берестейської церковної унії з Римським папським престолом. З іншого боку, не набагато ліпшим, врешті-решт, виявилося ставлення до руху соборноправності і з боку (принаймні, доволі великого числа) тієї - іншої частини вітчизняного духовенства, а надто відновленого (заново висвяченого) у 1620 році її «паралельного» єпископату. Тієї частини, котра була в категоричній опозиції до унійного (адміністративного і догматично-теологічного) перепідпорядкування - до того - (де-факто) майже незалежної Київської Церкви владі, по суті, абсолютно-авторитарного - в своїх одноосібних правах і повноваженнях - латинського єпископа Риму. Причому, при одночасному зриві всіх стосунків і зв'язків з Царгородом та, в цілому, всім православним Сходом.

Внаслідок усіх цих (та деяких інших) обставин рух соборноправності, зрештою, поступово зійшов практично нанівець. А особливо після приєднання у 1686 р. Київської православної митрополії до Московської Церкви. Тобто він (в тому часі) став однією із - по-своєму цікавих, хоч і не вповні однозначних та дещо контраверсійних (позаяк у Церкву часом вносив він, зокрема, й окремі прояви анархії і безпорядку, в т. ч. в результаті стороннього нечистоплотно-маніпулятивного втручання, тощо) - сторінок вітчизняної церковної минувшини. Тим не менше, він немало посприяв - поміж іншого - розвитку культурно-освітньої галузі. У т. ч. поширенню книгодрукувння, включаючи Святого Письма, а також іншої духовно-релігійної і церковної літератури, усвідомленню важливості вивчення Біблії, залученню широких верств громадянства до життя Церкви.

Разом з тим, тут, мабуть, варто також відзначити, що практично на тих же засадах соборноправності була відроджена й досить недовго - у 20-х рр. ХХ ст. - проіснувала очолювана «народним митрополитом» Василем Липківським УАПЦ. Невдовзі зліквідована й репресована сталінським - запекло-параноїдальним і криваво-богоборчим тоталітарним режимом. Крім того, і в наступних історичних спробах відродження в Україні УАПЦ, а надто вже доби української незалежності (за патріархів Мстислава Скрипника і Димитрія Яреми), теж «просувалися» певні меседжі про доцільність відновити там соборноправність.

Останніми роками також усе частіше доводиться чути голоси тих, хто ратує й переконує на користь поступового - тією чи іншою мірою - повернення в церковне життя-буття та еклезіальний устрій українського східного християнства (православ'я), зокрема, цієї практики соборноправності, а також деяких інших реформ і новацій. В т. ч., наприклад, акцентується необхідність проведення «нової євангелізації» тощо. І т. д. й т. п. І що все це, за своїм змістом, більш-менш перегукується з відповідною візією і позицією інших християнських деномінацій.

При цьому, наголошується на тому, що на подібних засадах будувалася та вельми успішно функціонувала ще рання Христова Церква. А також звертається увага на питомо ВІТЧИЗНЯНИЙ і досить позитивний досвід і приклад соборноправності тощо на певних (тобто згаданих й описаних нами вище) етапах історії Української Церкви.

Ну що ж: час покаже й засвідчить, наскільки такі пропозиції будуть РЕАЛЬНО прийняті і схвалені вітчизняним духівництвом та, в цілому, церковним загалом. Й, зрозуміло, дійсно і направду ВПРОВАДЖУВАТИМУТЬСЯ. А особливо, враховуючи нинішні - вельми непрості й відповідальні етап та процеси (серед усього іншого) відновлення єдності і цілісності в одній з еклезіальних гілок - спадкоємиць історичної Київської Церкви (православ'ї). Причому, в її новому статусі - канонічної автокефалії й, відповідно, незалежності (реалізації Божого заклику до «виходу») від імперсько-шовіністської Москви та пропагованого й нав'язуваного нею «русского міра»: тобто неовавилонської «великої блудниці». Тим більше, «бо [численні й тяжкі беззаконня і] гріхи її дійшли до неба, і Бог пригадав [усі ці переступи і] неправди її» . Й, неодмінно, «за те в один [певний] день прийдуть на неї страти, смерть і плач, і голод, і буде спалена вогнем, тому що сильний Господь Бог, Який судить її» (Одкр.18:2,4,5,8). Й «ось, це [неодмінно й неминуче] прийде і збудеться, - говорить Господь Бог, - це той день [Мого суду], про який Я сказав» (Єз.39:8).

З іншого ж боку, у такий спосіб наразі, себто уже, дуже схоже, «перед настанням [цього судного] дня Господнього, великого й страшного», відбувається - внаслідок благодатної дії «духа і сили Іллі пророка» («Святого Духа») - «навернення [повернення] серця», зокрема, Константинопольської Церкви-Матері до її Української Церкви-Дочки і навпаки: цієї Дочки до своєї правдивої і законної Матері. А також, урешті-решт, - у т. ч. через благословенне поєднання і згуртування всіх різноликих християн (східних і західних традицій) - «щоб навернути» багатьох людей «до Бога їхнього», і всіх «непокірних - до мудрості праведників, щоб приготувати Господеві народ звершений» (Мал.4:4-5; Лк.1:15-17).

Господеві, Який, судячи з багатьох довколишніх і дуже красномовних і характерних подій та ознак, уже скоро вдруге гряде у цей світ. «Амінь. Так, гряди, Господи Ісусе!» (Одкр.22:20).

Іменини

Василь, Григорій, Іполит, Іван, Петро, Федір, Стефан, Зенон, Фео.

Народні прикмети

Присвячено отцям християнської церкви — Василю Великому, Іоанну Золотоустому і Григорію Богослову. За народними повір’ями, у цей день не можна прясти, щоб не було наривів.

Якщо ворони голосно каркають біля будинку і намагаються залізти під стріхи комор - чекай хуртовини.

Місяць 12 лютого червоний - буде сильний вітер.

Не можна прати, прясти пряжу і в'язати - це погана прикмета.

Сильний вітер 12 лютого - осінь, літо і весна будуть дощовими.

Дикі тварини приходять в село з лісу - прикмета до того, що буде холоднеча.

Сніг 12 лютого падає великими пластівцями з неба - скоро настане відлига.

Польові миші 12 лютого бігають по снігу - чекай тепла.

Іній видно на деревах - буде відлига.

Сонце ховається за хмарами час від часу - чекай сніжної бурі.

Навколо сонця видно кола - рік буде врожайним.

Чути виття вовків - чекай холодів.

Дитина, народжена 12 лютого, буде добре розуміти звірів і птахів.

День в історії

1936 — у Києві відкрилася перша виставка народного мистецтва України.

1939 — відбулися перші вибори до Сейму Карпатської України.

1960 — у Києві став до ладу перший український ядерний реактор (дослідницький ВВР-М в Інституті фізики АН УРСР — тепер в Інституті ядерних досліджень НАНУ).

1992 — Україна встановила дипломатичні відносини з Латвією.

1992 — Демократична Соціалістична Республіка Шрі Ланка визнала незалежність України.

Народились

1835 — Анатолій Кралицький, церковний діяч, літератор-прозаїк, один із закарпатських «будителів» другої половини 19 століття.

1866 — Шестов Лев Ісаакович, український і російський філософ-екзистенціоналіст.

1871 — Лесь Мартович, український письменник.

1884 — Наталія Полонська-Василенко, український історик.

1885 — Синельников Микола Миколайович, український актор, педагог, режисер.

1895 — Петрицький Анатолій Галактіонович, український живописець.

1901 — Іван Юхимович Сенченко, український письменник (†1975).

1904 — Юрій Мушак, український перекладач, педагог, літературознавець (†1973).

1919 — Кецало Зеновій Євстахович, український художник.

1932 — Василь Васильович Яременко, український літературознавець.

1947 — Криворучко Анатолій Тихонович, Герой України.

Померли

2013 — Геннадій Удовенко, український дипломат і політик.