Вижив у Донецькому аеропорті, повернувся з полону, знявся у фільмі та заспівав на всю Україну: історія «Маестро» з Тернопільщини

Із командиром роти охорони одного з відділів Чортківського РТЦК та СП лейтенантом Ярославом Гавянцем ми познайомилися в Тернополі. За менше ніж 30 хвилин розмови з ним я відмовлявся вірити, що Бог на одну людину зібрав і скинув стільки важких життєвих випробувань і трагедій. Наприклад, з тим, що пережив Ярослав у свої 22 роки за три зимові тижні 2015-го, більшість людей на землі не стикнеться за все своє життя!.. Та воїн витримав, служив, не загинув, отримав офіцерське звання, повернувся на театральну сцену, ще й заспівав для своїх донечок на «Голосі країни»!..

Про це пише АрміяInform.

Учасник подій на Майдані 2013-го, Революції гідності в лютому 2014-го від юності мав загострене почуття справедливості. Після анексії росією українського Криму і початку антитерористичної операції він пішов до військкомату.

— Вісім місяців минуло після звільнення зі строкової служби у 80-й окремій аеромобільній бригаді, але я знову став до строю водієм бронетранспортера БТР-80, вже як мобілізований. До листопада ми проходили на полігонах бойове злагодження і цього ж місяця 2014-го прибули на Донеччину, а саме в Костянтинівку. Перше бойове хрещення в мене було в грудні, в селі Піски, де наш підрозділ охороняв мінометну батарею. Було гаряче. Там в одному з розбитих ворогом будинків хлопці знайшли гітару. Я грав вечорами, співали з хлопцями, іноді затискав акорди синхронно з прильотами по нас 120-мм мін. Відтоді я отримав позивний «Маестро», — розповів Ярослав.

На початку 2015-го, десь на Різдво, почалися серйозні штурми аеропорту. Командир зібрав особовий склад і запитав, чи є добровольці на підсилення побратимів у ДАП. Зголосилися 20 воїнів, серед них і наш герой — солдат Гавянець. Вже 14 січня вони заїхали в новий термінал, де пробули до 21 числа — то був останній тиждень оборони Донецького аеропорту.

— Перші добу-дві сильного штурму не було. 16 січня ворожі групи за підтримки танка почали нас штурмувати. Танк обвалив одну з частин терміналу, через яку вони отримали доступ до третього поверху, ми були на другому. Перший поверх ворог взяв під контроль ще до нашого туди прибуття, тож ми були майже в повному оточенні, та трималися, відстрілювались і не давали їм можливості захопити всю будівлю. Потім ворог застосував проти нас гази. Ми почали задихатися і мусили відійти з основних позицій в ту частину терміналу, де було просторіше, де газ швидше вивітрювався через протяги. Якось зловив себе на думці, що безперервний бій триває майже цілу добу — з 6-ї ранку до глибокої ночі. На п’ятачку 50 на 50 метрів ми тримали кругову оборону. Одні відстрілювалися, другі чистили зброю, інші споряджали магазини набоями. 20 січня вони прямісінько під нами заклали 3 тонни тротилу і підірвали. Підлога вмить провалилася. З 60 осіб нас тоді лишилося живими близько двох десятків, решта загинули під завалами. Я відкопався, ще ніч ми відстрілювалися, вони намагалися нас знищити. 21 січня ми кого могли повитягували, за ніч 5 померли від поранень, троє було важких. Старшина з нами був, з офіцерів не було вже нікого. Він наказав нам припинити стрілянину і пішов на перемовини, домовлятися про наш вихід. Ті не згодилися, сказали, якщо хочете жити — здавайтеся всі в полон, подумайте про своїх поранених.

21 січня ми вийшли. Наших важких поранених вони відправили в шпиталь, легких і решту спочатку скерували на базу «мотороли», де цілий день фізично «обробляли», потім відвезли в підвал колишнього приміщення Донецького управління СБУ. Нас поставили обличчям до стіни, демонстративно перезарядили автомати і сказали молитися, бо це наші останні секунди. Вони не вбили нас, випустили черги у стіну поверх голів і взялися по-звірячому гамселити металічними трубами, табуретками, прикладами автоматів. Лише обличчя не зачіпали, щоб на відеокамеру мали пристойний вигляд. Наступного дня нас вивели і для створення картинки для російських ЗМІ влаштували прохід містом.

Два дні по тому на одному з відео мій тато мене впізнав. Він поїхав до Києва, зустрівся там із журналістами, зробив через них відеозвернення до Захарченка, в якому сказав, що хоче обміняти мене на себе. Росіяни побачили це звернення і задумали таку інформаційну операцію, мовляв, готові віддати мене на знак доброї волі, аби почати переговори про обмін полоненими, нібито це вони готові йти на контакт, а Україна відмовляється. Окупанти виставили умову, що він має приїхати з журналістами кількох українських телеканалів. Він приїхав, їх поводили містом, показали нашим журналістам умови утримання полонених і мене віддали йому, — пригадує він ті важкі для серця і душі події.

Наступного ж дня, під контролем СБУ, відбувся обмін наших поранених полонених на їхніх. Решту, 15 осіб, сепари і їхні кремлівські куратори звільняли упродовж наступних двох років.

У полоні «Маестро» дістав важкі черепно-мозкові травми і поранення. Спочатку пролікувався у шпиталі, пройшов тривалу психофізичну реабілітацію, дослужував уже в батальйоні новоствореної 81-ї ОАеМБр, звільнився у листопаді 2015-го. За участь в обороні ДАПу десантник у 2018 році отримав орден «За мужність» III ступеня.

— У 2016-му, як учасник бойових дій, я скористався правом безкоштовного здобуття вищої освіти і вступив на заочну форму навчання на юридичний факультет до університету імені Федьковича в Чернівцях. За рік випадково зустрівся зі своїм колишнім командиром взводу зі строкової служб Іваном Михайлецьким. Він тоді очолював військкомат у Заліщиках, і покликав до себе, мовляв: «Знаю тебе давно, про Донецький аеропорт, про полон знаю. Побратим ти надійний, призивайся, є вакантна посада солдата!». Якраз тоді я не мав стабільної роботи, між сесіями перебивався заробітками то в охороні, то торговим агентом. Я пристав на його пропозицію і підписав контракт на військову службу. У військкоматі познайомився зі своєю майбутньою дружиною Галиною, яка там юристом працювала. Наразі у нас ростуть двійко чарівних донечок двох і трьох років, які щодня дають мені сил рухатися вперед.

У 2021 році Ярослав Гавянець пройшов співбесіду, конкурсний відбір і вступив на 4-місячні курси до Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, аби отримати офіцерське звання «молодший лейтенант».

— У 20-х числах лютого 2022 року, після підсумкового польового збору, я закінчив курси. Увечері 23-го виїхав з Києва додому в Копиченці. Потяг прибував за розкладом о 05:00, і я, зійшовши з поїзда на перон вокзалу, прочитав з новин у телефоні про звернення путіна — вторгнення росії в Україну. Із присвоєнням первинного офіцерського звання мене призначили командиром роти охорони відділу Чортківського районного ТЦК та СП у Монастириській, де я і нині проходжу військову службу.

Прошу Ярослава, аби він розповів про свій творчий бік життя. Про театральну сцену, про участь у «Голосі країни». Він одразу зазначив, що саме велике кохання, театральна сцена, гра в кіно і любов з дитинства до пісні повернули його до життя, найефективніше вплинули на його психофізичну реабілітацію після трьох тижнів пекла, які він пережив у січні 2015 року.

— Одразу після школи, у 2010-му, я вступив до Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського, але після року навчання на актора драматичного театру і кіно покинув його. Потім — строкова, війна… та ви вже знаєте. У 2020 році, з подачі моєї однокурсниці по Харкову, а нині режисерки Рози Саркісян, мене запросили зніматися в документальній німецько-польській стрічці «Синдром Гамлета». Фільм психологічно непростий. Про людей різних професій, різних занять, інтересів, поглядів і вподобань, яких поєднав Майдан, Революція гідності і війна за свободу і незалежність України. Основна сюжетна лінія фільму — життя й історії героїв передані через постановку театральної вистави — тобто зйомка, як ніби ми створюємо і граємо шекспірівського «Гамлета». Ми через власний життєвий досвід, страждання і біль шукали відповідь на одвічне «Бути чи не бути?», а точніше «Жити чи не жити?». Військових було троє — я, ще один мобілізований професійний актор, який служив бойовим медиком, і дівчина з «Айдару», вона потім займалась документуванням злочинів росії в Україні.

У процесі роботи над стрічкою я пережив багато неприємних спогадів заново, багато дублів проговорював одне і те ж, і з часом перелаштувався на розуміння того, що це просто моя така роль — захисника, «Кіборга», полоненого який повертається до акторства.

Цей польсько-німецький проєкт режисерів Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловського здобув низку міжнародних нагород, а саме: 75-й міжнародний кінофестиваль у Локарно — гран-прі «Тижня критики» за найкращий фільм, премія незалежних критиків Boccalino d’Oro за найкращий документальний фільм (2022); 62-й Краківський кінофестиваль — нагорода Golden Hobby Horse — за найкращий польський фільм (2022); кінофестиваль в Аделаїді — нагорода за найкращий документальний фільм (2022), Австралія; нагорода імені Романа Бродмана — за найкращий політичний документальний фільм (2022), Німеччина.

«Маестро» каже, що наразі вже відомо про широкий прокат документальної стрічки «Синдром Гамлета» в США, одна з дистрибюторських компаній купила права на показ у кінотеатрах.

Далі Ярослав розповів про свій досвід участі в кастингу та потрапляння у 2021 році на телевізійний проєкт «Голос країни».

— Я люблю і трохи вмію співати, часто уявляв, як співаю з великої сцени для багатотисячної публіки. Та й дітям треба дати приклад, показати, що батько, крім служби у війську, здатний на мистецькі рекорди. Пройшов на проєкті 3 тури. У січні 2022-го по телебаченню показали 1 тур і все, припинили трансляцію. У листопаді транслювали решту турів, і там вже мене змогли побачити всі — донечки й дружина, мої батьки, рідні, бойові побратими, друзі і знайомі. У третьому турі, на батлі, я поступився Марії Квітці, яка у підсумку і стала переможницею 12-го сезону «Голос країни», — захоплено пригадав Ярослав Гавянець.

Офіцер каже, що після таких мистецьких проєктів про полон згадує значно рідше, намагається більше уваги і любові подарувати сім’ї. Терапія акторською роллю у фільмі та участю в пісенному шоу добре загоїли його рани восьмирічної давнини. Говорить, що іноді бувало навіть соромно, що так картав себе раніше, коли згадував полон і важкий тиждень між життям і смертю під час оборони ДАПу. Надто сильно накручував себе почуттями провини за побратимів, які навічно лишилися там, не давав спокою своїм мізкам і серцю.

— Сьогодні Україна продовжує свою боротьбу за свободу з кровожерливим російським агресором. Я переконаний, що ми переможемо в цій війні світла з темрявою. Перемога обов’язково буде за нами! Найгірше те, що загиблі наші герої-захисники бачитимуть і радітимуть з нами лише з небес, ми не зможемо їх обійняти і подякувати їм за звитягу, — підсумовуючи наше творче знайомство, наголосив командир роти охорони лейтенант Ярослав Гавянець.

Фото АрміяInform та з архіву Ярослава