Мандрувала вчора з дитиною. Їхали до райцентру автобусом Чортків-Ромашівка. Це – філософський та екстремальний автобус. Чому філософський – поясню зараз. Чому екстремальний – трохи пізніше, пише pro.te.ua. 

У цьому транспорті їздять переважно пенсіонери. Тому найчастіше тут можна почути про кругообіг природи, про сенс життя і смерті, чи потрібно ще чогось для себе, чи вже досить, скільки тій людині треба тощо… Їздять цим автобусом і люди середнього віку. Їх менше. У них інші балачки – хто продає двоповерхову хату з великим подвір’ям і кованою огорожею, які ще посадити троянди і чи буде днями дощ… Молодих – ще менше. Вони, зазвичай, їдуть на роботу чи повертаються з роботи і просто мовчать.

Тож яке відношення має цей автобус до журналістів – спитаєте ви. Нині довелося почути про суть журналістики з темної сторони. Так ось. При в’їзді до Чорткова мій стан думок про ніщо порушився балачкою збоку. Дороги не бачила, бо сиділа спиною до водія і обличчям до пасажирів, але зрозуміла, що якось порушив правила дорожнього руху таксист.

– Вони всі такі хами. – сказав водій до молодої жінки, з якою спілкувався всю дорогу.

– Так, це правда. – підтвердила вона. – Я ще дуже не люблю валютчиків. Таксисти і валютчики – це найгірша категорія чоловіків. Вони не хочуть нічого робити, але хочуть мати багато грошей. А хлоп має бути хлопом.

– А я дуже не люблю журналістів, – каже водій. – Ненавиджу їх просто.

«Ну, не любить чоловік журналістів. – подумала я. – Всяке буває. Якась причина є, мабуть».

– Я тих журналістів так ненавиджу, що вбивав би їх всіх. – продовжив водій підвищеним голосом, який вже зривався на крик. – Я б їх підвішував за ногу і вбивав би!

Усі пасажири замовкли. Я враз уявила собі кількох колег, яких добре знаю, у такім положенні, про яке сказав шофер. Чомусь стало моторошно. Зазвичай, у чужі розмови не втручаються. Але не втрималася.

– Чому ви так говорите про журналістів? – питаю його. – Я от – теж журналіст і дуже неприємно таке чути.

– Тому що ви – брехуни! – закричав водій. – Там, де чиєсь горе, там ви зразу є! Наживаєтеся на чужому нещасті! Пишете замовні статті! Сенсації зі всього робите! Я вважаю, що людина повинна ходити на роботу і отримувати за те гроші! А що таке – робота журналіста? Що це за така система, що він за статтю отримує гроші? Що це за бізнес такий – журналістика?! Я не розумію того.

– Це – теж робота. – пояснюю, але відчуваю, що водій мене не розуміє. – Своя специфіка. Багато чого залежить від рейтингу, кількості переглядів, гладацька чи слухацька аудиторія, передплата. Складний механізм. І журналісти є різні. Погоджуюся з вами, пишуть всіляке, але ж не можна рівняти усіх під одну гребінку. Серед усіх професій є різні люди – не всі вчителі від Бога, продавці є різні, лікарі роблять помилки. Зрештою, водії – теж різні. Є ввічливий водій-професіонал, а є і водій-хам.

– Та що ви мені про помилки говорите і про лікарів? – закричав водій. – Я вам про журналістів, а ви про інше завертаєте! Лікар хоч має право зробити помилку, бо він на те вчився! Він має право різати! А от ви, писаки, напишете пером і ламаєте життя людині! Журналісти – брехуни! Якщо і є правдиві, то мало. А тих брехунів, яких вбивають, то їх і варто вбивати!

– Вас оббрехали журналісти? – цікавлюся. Думаю, може чоловік має якийсь негативний досвід.

– Мене не оббріхували! – кричить водій. – Але моїх друзів – так! Я вбивав би тих журналістів! Підвішував би їх за ногу! А ви захищаєте, бо так само з тої когорти!

– Пане шофере, прошу, не кричіть так. – продовжую. – Чому ви так голос підвищуєте? Мені не подобається ваш тон. Ви ж людей возите, а не худобу.

– То не сідайте більше у мій автобус! – далі кричить водій. – Не їдьте ним більше! І я не кричу! Я голосно балакаю, щоб ви чули добре!

Завіса. Тобто зупинка. Вийшла з автобуса, як обпльована. Вмить розвіялося якесь щемливе і романтичне почуття до знайомих місць, яке було десь глибоко в серці ще з дитинства… Лише за яких півгодини трохи заспокоїв чай з м’ятою, який замовила у затишному кафе, що біля костелу.

Тепер думаю ось над чим. Перше. Що не так з українською журналістикою, що в людини така агресія? Це ж не мільйонер, про чергову коханку якого написала жовта преса. Це не відомий політик, який особисто на собі відчув усю «красу» чорного піару. Це просто водій сільського автобуса. Чому таке сприйняття журналістів? Що мої колеги і я в тім числі робимо не так? Друге. Спочатку писала про екстремальний автобус. Тепер поясню. То цей водій кричить на малих дітей, які голосно говорять в дорозі. То нахамить жінці, яка довше піднімається сходинками автобуса, ніж він хотів би, бо в неї на руках двоє малих дітей. То цей пан шофер зупиниться посеред дороги, відбере пакет з оселедцями від старої бабці і викине їх у рів. Та бабця потім плакатиме всю дорогу, а пасажири мовчатимуть і думатимуть про щось своє. То взагалі поб’є пасажира невідомо за що.

Через такі випадки напрошується одне-єдине запитання: чи у нашій країні колись втратять актуальність слова про те, що людина людині – вовк? Хоча б – у сфері обслуговування.

Наталя ЛАЗУКА