На вулиці Лісовій у Стегниківцях Тернопільського району проживає один з найстарших жителів села – 90-річний Володимир Маличок. Після нещодавньої розмови з Володимиром Петровичем про його життєвий шлях залишилося переконання, що молодому поколінню українців, які живуть на мирній території, нині нічого скаржитися на життя.

Колись так не було, як тепер

Свого співрозмовника автор цих рядків зустріла усміхненим, зі здоровим рум’янцем та мудрим поглядом у затишній вітальні його дому. Він був одягнений у класичний костюм і вишиту на білому полотні сорочку (як згодом з’ясувалося, вишиванка – подарунок люблячої внучки Світланки). Під час нашої зустрічі Володимир Петрович зауважив, що за свої поважні 90 років такої теплої зими, як у 2016 році, ще не бачив, повідомляє «Номер один».

Володимир Маличок народився у Стегниківцях у час збору врожаю – 20 жовтня 1925 року, один із шести дітей у батьків-землеробів. Освіту здобув у місцевій польській школі, закінчив 4 класи. Коли батько почав втрачати здоров’я, навчив юного Володимира орати і сіяти поле. Сім’я Маличків у той час обробляла 30 моргів поля (близько 8 гектарів), на яких вирощували пшеницю, ячмінь, овес, гречку, картоплю, буряк, тримали худобу, свині, птаство. Не цурався Володимир допомогти мамі і на кухні, і нині вміє зварити борщ, ліпити вареники.

Коли Володимир став парубком, почав виходити зі старшими хлопцями на вечорниці в село. Дівчата часто сперечалися за нього, бо був гарний, дужий статурою, з почуттям гумору. Молодь тоді збиралася у просторому клубі, де дівчата зазвичай співали, а хлопці готували театралізовані вистави. Влітку сиділи у човнах на місцевому ставі, грали на гітарах, мандолінах (струнний щипковий музичний інструмент – авт.), відлуння цієї музики розливалося усім селом.

Десять років неволі за Україну

– Наприкінці 30-х – початку 40-х років на Тернопільщині був страшний голод, – пригадує Володимир Маличок. – Опалювати житло було нічим. Мій старший брат тоді був на примусових роботах, будував залізничну дорогу з Тернополя у напрямку Львова. Якось йому випадково вагонка переїхала ногу. Польські лікарі тоді казали, що кінцівку негайно треба ампутувати. Але наш тато привіз німецького хірурга, який таки врятував братові ногу. Через 8 місяців почав нормально ходити. А незабаром його примусово забрали на роботу в Німеччину.

Володимира Петровича теж записали на виїзд з України і навіть посадили у потяг, але у Перемишлі під час перевантаження вагонів він утік – вперто не хотів працювати на німців. За подібні витівки німці в той час часто палили хати, де жила сім’я “біженця”. Володимир Маличок знав це, тому вирішив не повертатися додому, пішов у лісову криївку до партизанів УПА.

Пізніше за Володимиром прийшли вже радянські війська – цього разу забирали в армію. “Я не мав наміру воювати за Сталіна, вирішив уникнути війська, – пригадує пан Володимир. – Але втекти не вдалося. 14 травня 1945 року біля кузні в Стегниківцях потрапив у полон до радянського гарнізону, який знаходився тоді у Великому Глибочку. При собі мав німецьку рушницю “карабінку” і набої, тож підстав для серйозного “терміну” мав більше, ніж вдосталь. Як партизана, мене повезли в тюрму до Тернополя. Під час допиту я сказав, що за національністю – українець, тому відмовляюся воювати з москалями. Слідчі дуже розізлилися від такої заяви і пообіцяли, що побачу свою Україну, “коли на Печорі (річка у Республіці Комі в Росії – авт.) рак свисне”.

Три рибини хамси і 300 г хліба, а замість води – талий сніг

З Тернополя у благенькому костюмі Володимира Маличка товарним потягом доправили у холодний Сибір, де мороз сягав 50 градусів. “Поселили” в лісі, посеред тайги. “Ми грілися біля власноруч розведеного багаття, через кілька днів конвоїри привезли інструменти і наказали будувати “дім”, – пригадує Володимир Маличок. – Благі стіни укріплювали снігом, щоб не дуло, посередині “хати” встановили бочку, в якій палили вогонь. З їжі щодня отримували пайки з трьох-чотирьох рибин хамси, яка схожа на тюльку, і 300 г хліба. Воду добували з талого снігу. Через певний час нас забрали працювати на вугільну шахту, де вже було 30 тисяч осіб різних національностей”.

Півроку Володимир Петрович вивчав фах шахтаря, особливості керування спеціалізованою технікою з видобутку вугілля. Коли досконало опанував професію, а це сталося через два роки в засланні, жити стало легше – інші умови проживання, нормальна їжа, більш лояльне ставлення конвоїрів. За кмітливість і гострий розум стегниківчанин здобув прихильність у директора вугільної шахти, росіянина за походженням, який домовився, щоб варта не переслідувала українця. Начальник шахти оцінив знання і вміння Володимира Петровича на мільйони рублів і наказав видати йому новий одяг, тепле взуття, ставитися як до вільнонайманого. Відтоді у столову вже не ходив – офіціанти приносили їжу додому. І всі ці “пільги” не через підлабузництво чи хитрощі, Володимир Маличок двічі врятував шахту від завалу, в якій могло загинути багато людей. Бувало, цілу добу перебував у шахті глибиною 120 метрів, рятуючи людей і встановлюючи додаткові опори.

В той час у Сибіру з Володимиром Маличком перебували троє чоловіків з Івачева Горішнього (серед них священик із прізвищем Полянський), двоє – із с. Курники. Українці збиралися разом, у великі свята проводили богослужіння. Російські наглядачі бачили і чули це, але не забороняли, поважаючи українську культуру. “Як і серед будь-яких народів, між росіян були добрі і злі люди. Мені частіше зустрічалися добрі”, – каже Володимир Петрович.

Незакінчена шахова партія

За чотири місяці до закінчення терміну ув’язнення, тобто через 10 років, стегниківчанину повідомили про звільнення. Щоб залишився далі працювати на шахті, влада обіцяла пристойну хату і високу зарплату, з якою легко міг стати мільйонером. Все-таки поїхав додому. У дорогу росіяни дали кілька рублів. У Києві пересів на потяг “Москва-Чоп”, який їхав через Тернопіль. У вагоні-ресторані зустрів двох російських офіцерів, які їхали до кінцевої станції. Розігралися у шахи – двоє проти одного. “Я так перейнявся грою, що пропустив свою зупинку, – з посмішкою згадує пан Володимир. – Провідник знайшов мене, коли потяг зупинився неподалік Львова. Грошей на зворотний квиток уже не було, адже мав їх у притик. Але російські офіцери дали по сто рублів кожен і подякували за цікаву гру. Прикро, партії я так і не дограв тоді”, – усміхається.

Зарплата в колгоспі – 30 грамів зерна на день

Коли Володимир Маличок нарешті повернувся у Стегниківці, в колгосп іти відмовився, адже робочим тоді платили по 30 грамів зерна на день. “Село було бідне, аж чорне, – пригадує Володимир Петрович. – Я влаштувався на роботу охоронцем у Тернополі, потім був різноробочим. Незабаром одружився з молодшою на чотири роки Стефанією Пастернак, з якою був знайомий ще до Сибіру. Стефанія жила на вулиці Лісовій, на її родинному подвір’ї ми пізніше збудували нову хату і прожили все життя разом. У Стефанії до нашого весілля був маленький син, її перший чоловік трагічно загинув, коли я був у Сибіру. На жаль, вісім років тому дружина померла”.

Володимир Маличок дуже любив і поважав свою жінку. Коли тато Стефанії Никифорівни був на фронті, в сім’ї, крім неї, був ще молодший брат, тож у чотирнадцять років дівчині довелося навчитися працювати з кіньми в полі, вміла і вдома порядок навести. Згодом багато років поспіль працювала в Стегниківцях поштаркою, у селі їхню родину так і називали “Поштарики”. До слова, найпершим поштарем у Стегниківцях був тато Стефанії – Никифор Пастернак.

У Володимира і Стефанії Маличків народилися донька Марія (нині прізвище по чоловіку – Остапишин) і син, названий на честь тата, – Володимир. Ночами, щоб якось звести кінці з кінцями, молоде подружжя ткало на продаж килими з вовни на металевому верстаті, який Никифор Пастернак купив в Ігровиці. А вдень Стефанія розносила селом пошту, тоді як чоловік працював у Тернополі. У колгоспі за Маличками був “закріплений” ще гектар буряків, який треба було посапати, вирвати, почистити і повантажити.

– Раніше Стегниківці були великим селом – 350 дворів, – розповіла донька Володимира Петровича - Марія. – Мама щодня доставляла у кожну хату кореспонденцію, пенсії. Люди раніше виписували багато газет і журналів – щонайменше по шість різних видань. Мама вставала вдосвіта, йшла у Шляхтинці забирати пошту, вдома сортувала її, а потім несла за адресою. Пізніше пошту почали привозити в Стегниківці на авто, водій якого передавав мамі важкий лляний мішок із пресою. Звісно, ми всією сім’єю допомагали їй.

Нині у Володимира Петровича є троє онуків – Світлана, Оксана, Володимир, четверо правнуків – Данилко, Назар, Максим і Олександр. Ще минулого року дідусь працював на господарці, але через проблеми з ногою тепер більше часу проводить у хаті. Все життя Володимир Маличок цікавився історією України в різних інтерпретаціях і з різних джерел. Знає польську мову. Щонеділі традиційно дивиться по телебаченню Службу Божу, бо в церкві стояти вже не може. Секрет довголіття Володимир Петрович пояснює так: “Бог тримає на землі тих, кого хоче тримати”.