Колись у селі Чернихівцях Збаразького району на дачі в одного чоловіка «Укртелеком» відключив телефон. Господар судився і виграв: суд зобов’язав зв’язківців відновити телефонний зв’язок. Однак минали роки, рішення суду не виконували, й врешті у чоловіка увірвався терпець – звернувся до Європейського суду з прав людини.

Здавалося б, банальна справа, не варта уваги такого високого суду. Але, виявилося, що за європейськими мірками зневага до людини у сенсі тривалого невиконання рішення суду є достатньою підставою для втручання. Відтак Україну зобов’язали сплатити тому чоловікові півтори тисячі євро. А тепер уряд шукає крайнього – з кого б стягнути заплачені гроші, пише svoboda.te.ua.

Треба зауважити, що на стадії комунікації держава визнала свою провину і запропонувала дружнє реагування, а саме виплатити чернихівському дачнику півтори тисячі євро. Останній на це пристав і ще у 2012 році отримав еквівалент у національній валюті – 15 тисяч гривень.

Справедливість було відновлено. Для держави то незначна сума. Але цей дачник – один із тисяч українських заявників, а суми за зобов’язаннями відповідно до рішень Європейського суду почасти сягають десятків, сотень тисяч євро. Відтак на кінець 2015-го цей борг перевищив мільярд гривень! Марно говорити, що це великий тягар на бюджет. Та попри це тільки в останні роки Міністерство юстиції  взялося домагатися регресних виплат.

Що це таке? Відповідно до Цивільного кодексу, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Отож Мінюст звернувся з позовом до винуватця – «Укртелекому», аби той повернув гроші. Але у результаті спіймав облизня. Відповідач заявив, що він ні причім, а винен Збаразький відділ державної виконавчої служби, який, власне, і не виконав рішення суду.

16 січня цього року Вищий господарський суд погодився з такою позицією і скерував справу на новий судовий розгляд. Втім, рішення неважко передбачити – виконавче провадження знищене (за сплином часу), і Збаразькому відділу ДВС нічим доказувати, що вживало заходів для виконання судового рішення, відтак 15 тисяч гривень ніхто державі не покриє.

Та чи є взагалі перспектива у держави бодай частково стягнути з винуватців борги за рішеннями Європейського суду? Адже за кожною програною Україною справою стоїть якийсь конкретний винуватець, скажімо, горе-правоохоронець, який «вибив» із затриманого докази; прокурор, який приніс до суду неналежні докази; суддя, який на усе це заплющив очі і засудив невинного… Цей перелік можна продовжити, наприклад, пенсійними чи соціальними чиновниками, які всупереч здоровому глузду і закону обмежили людину у належних їй виплатах, чи державними виконавцями, які не вживають вичерпних заходів або взагалі нічого не роблять, щоб виконати рішення суду… Безсумнівно, що більшість заявників знають свого кривдника, хоча позиваються до держави. І держава дізналася б, якби на те була її воля. Але такої волі нема, і це простежується навіть на рівні законодавства. Скажімо, відповідно до Цивільного кодексу, «держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили». А скільки у нас суддів чи прокурорів притягнуто до відповідальності за те, що своїми діями порушували норми Конвенції про захист прав і основоположних свобод? Здається, навіть таких прецедентів нема в Україні. Така абсолютна безкарність спричиняє вал програних державою справ.

Україна погрузла у судових боргах по вуха. Щороку у державному бюджеті передбачена сума із багатьма нулями на виплату за рішеннями суду, у яких боржником є держава, але це покриває лише незначну частку невиконаних зобов’язань. У цьогорічному бюджетному законі згадується про борг у сумі понад сім з половиною мільярдів гривень! Це не лише борги за рішеннями ЄСПЛ, а й  за тисячами рішень національних судів – фактично цілій армії українських пільговиків держава щось заборгувала. Як збирається розраховуватися? Статтею 20 ЗУ «Про державний бюджет на 2016 рік»  надано право Кабінету Міністрів України у встановленому ним порядку реструктуризувати фактичну заборгованість обсягом понад сім з половиною мільярдів гривень «шляхом часткового погашення за рахунок коштів, передбачених цим Законом на ці цілі, у розмірі до 10 відсотків суми за зазначеними рішеннями та видачі на решту суми фінансових казначейських векселів строком обігу до семи років, з відстроченням платежів за цією заборгованістю на два роки та відсотковою ставкою 9,3 відсотка річних. Право видачі таких векселів надати органам, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів».

Що це означає? Стягувачам дадуть десять відсотків від заборгованої суми, а на решта – цінні папери. До речі, аналогічна норма діяла і торік (лише з відсотковою ставкою 3 відсотки річних). Щоправда, оцінити її в дії вдалося не багатьом, бо Кабмін видав постанову “Питання реалізації статті 23 Закону України “Про Державний бюджет України на 2015 рік” аж у вересні 2015-го. І, скажімо, коли один читач «Свободи» звернувся у листопаді до районного відділення «Ощадбанку» з відповідною заявою, то йому відповіли, що нема механізму виконання постанови.

Кажуть: від злого давця бери і капця. Погоджуючись на такий сценарій повернення боргу, стягувач отримає лише десятину, а решта… Непросто повірити у цінність фінансових казначейських векселів. Міністр юстиції Петренко запевняє, що такий механізм відпрацьовано у деяких інших країнах, і він дієвий. Але у наших реаліях почасти стається усе навпаки.