До 75-річчя Романа Лубківського
Він був великою людиною і таким залишиться у нашій пам’яті назавжди.
Днями виповнилося б 75 років від дня народження нашому землякові, відомому поетові, знаному громадсько-політичному діячеві, дипломату і науковцю Роману Мар’яновичу Лубківському. Він був народним депутатом України першого демократичного скликання, надзвичайним і повноважним послом у Чехо-Словаччині, лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка. Про його бурхливу діяльність і заслуги перед Україною важко розповісти газетним рядком. І все ж спробуємо.
У свій останній день життєвого шляху, 23 жовтня 2015 року, Роман Мар’янович на шпальтах популярного обласного часопису «Свобода» ще привітав її колектив із 25-літнім ювілеєм. А крім того, за збігом обставин чи волею Божею, у тому ж числі згадуваного видання опублікували репортаж журналістки і письменниці Валентини Семеняк з традиційного свята «Подільський карб» у його рідному селі Острівці на Теребовлянщині та світлину знаного літератора у колі колишніх працівників «Свободи». І раптом під вечір, як грім серед ясного неба, друзі і земляки відомого краянина та громадські активісти Богдан Хаварівський і Михайло Ониськів повідомили цю сумну новину…
Особисто для мене Роман Мар’янович завжди був недосяжною зіркою на політичному і літературному олімпах, тож повсякчас намагався мати його за взірець життєвого ідеалу і доля подарувала мені щастя нерідко бути поруч з ним. Уперше я зустрівся з великим майстром на його львівській квартирі, на вулиці ще однією нашої славетної землячки Соломії Крушельницької, коли задумав серію інтерв’ю зі знаменитими вихідцями з Тернопілля.
Цей момент 2004 року пам’ятаю і досі. Зайшовши до оселі пана Романа, ненароком подумав, що потрапив у поважну бібліотеку, якій з роками стало надто тісно. Усюди книни, книги, книги… Лише добротний письмовий стіл і два зручні стільці дали підставу для висновку, що це все таки робочий кабінет письменника, якого й удома наздоганяють громадські справи. Адже ще до десятої години ранку я мимоволі став свідком того, що Роман Мар’янович він активну кампанію за присвоєння посмертно звання Героя України Олесю Гончару, допомагав журналістам часопису «Високий замок», опікувався реконструкцією Львівської державної наукової бібліотеки, цікавився справами Золочівського музею східних культур…
Моє тодішнє інтерв’ю з Романом Мар’яновичем, очевидно, вийшло непоганим, оскільки з тих пір я якось органічно влився у коло людей, які мали честь нерідко спілкуватися з цією неперсічною особистістю на творчих зустрічах у Тернополі, літературних читаннях у Кременці, святкових імпрезах у його рідному Острівці.
Згодом, коли готував до друку власну книгу інтерв’ю «Освячені любов’ю Тернопілля», Роман Мар’янович погодився написати передмову до цього скромного видання, а щоб уточнити ще деякі деталі за цією темою, запросив мене у своє казкове царство природи в селі Рокитне неподалік Львова. Була погожа днина, заквітчана позолотою пізньої осені. Наш срібночолий земляк з інтелігентною борідкою із вирізьбленою гуцульською палицею у правій руці зустрів мене біля хвіртки, а на призьбі ошатного будинку сидів письменник Левко Різник (уродженець Бережанщини) і старанно чистив картоплю до обіднього столу. А поки він займався кухонним чаклуванням, пан Роман провів мені екскурсію своїм дачним володінням. І, що характерно, скрізь, як і в затишному будиночку, на подвір’ї і навіть у саду, який плавно переходив у розкішний ліс, відчувався глибоко сиволічний аромат національної історії, культури та літератури.
Саме там я довідався, як Р. Лубківський через вдалий дипломатичний крок зумів прихилити тодішнього першого секретаря Львівського обкому партії Добрика до ідеї відновлення садиби батьків Маркіяна Шашкевича, залучивши до цієї справи знаменитих мистецтвознавця Бориса Возницького і знаного літератора Олеся Гончара. А складність полягала в тому, що за радянських часів у партійних бонз ім’я Шашкевича асоціювалося із зневажливим поняттям «поп-мракобес».
Серед численних громадських справ і творчих задумів наш талановитий краянин ніколи не забував про рідне Тернопілля. Він мріяв перетворити Кременець і Бережани на історико-літературну мекку. А разом з Дмитром Павличком завжди брав активну участь у щорічних читаннях на пошану Юліуша Словацького, при ревно обергіючи національну гідність українців. Пригадується, коли одного року на таких читаннях окремі гарячі голови із польської делегації намагались порушити міждержаний дипломатичний етикет з Державними прапорами України і Польщі і навіть не поклонитись пам’яті Великого Тараса, обидва класики літератури різко поставили все на свої місця, тактовно нагадавши присутнім, що знаходимось на українській землі.
Ще один серйозний проект, яким опікувався пан Лубківський – це створення музею літератури у Кременці. «Моральною та інтелектуальною підставою для створення такої літературно-історичної скарбниці є незатерті сліди на цих теренах Тараса Шевченка, матері Лесі Українки, Оксани Лятуринської, Уласа Самчука та багатьох інших представників красного письменства. Зрештою, такий музей у Кременці потрібен і з міркувань міжнародного престижу нашої культури.
З особливою любов’ю і трепетом Роман Мар’янович займався справою духовного піднесення рідного села Острівець на Теребовлянщині, з яким тісно пов’язані життя і діяльність відомих релігійних постатей Ізидора Борецького, Івана Волянського та Платона Карпінського.
А ще у цьому селі народилися учений-еколог, доктор технічних наук Ярослав Гумницький, поет, інженер і громадський діяч Роман Карпінський, поет, перекладач, публіцист Володимир Ґжицький, біохімік Степан Ґжицький... Власне над цим подвижницьким проектом Роман Лубківський працював чимало років.
Як відомо, у Романа Мар’яновича був великий досвід організації музеїв. Він причетний до народження щонайменше дванадцяти таких скарбниць пам’яті на Львівщині. Відтак був сповнений рішучості і палкого бажання у духовному трикутнику: Острівець – Зарваниця - Теребовля створити музей сакрального мистецтва. У ньому, за задумом ініціатора, варто зібрати копії усіх чудотворних ікон. Безперечно, що там, окрім уже згадуваних відомих церковних діячів, значне місце слід відвести ще двом яскравим представникам науки і письменства – братам Гжицьким. І як приємно тепер, проїжджаючи через Острівець, бачити ошатне приміщення місцевої греко-католицької церкви, в якій силами Романа Лубківського та його відомих синів – Данила і Маркіяна перекрито дах, встановлено хрест, відремонтовано браму і впорядковано огорожу.
Виняткове місце у планах Романа Лубківського в останні роки займала ідея написання унікальної книги під назвою «Подільська Атлантида», (Атлантида — земля атлантів, тобто велетнів. За давньоєгипетською легендою, це був нібито великий острів, який зник під водою внаслідок землетрусу). Наш подільський край, у розумінні пана Романа, був такою ж історико-духовною скарбницею української нації і саме це хотів засвідчити словесним пам’ятником острівецький велет духу. На жаль, цю благородну місію йому так і не вдалося втілити в життя.
…Невблаганна смерть рік тому забрала від нас великого українця, патріота, літератора і життєлюба на вершині його творчих можливостей. З цього приводу його син Маркіян на своїй сторінці у Facebook написав: «Не стало нашого з Данилом тата Романа Лубківського. Згадуйте його, хто знав... Не тримайте зла, хто мав... Він був і пішов Великою Людиною».
До цього, мабуть, важко щось іще додати.
Богдан НОВОСЯДЛИЙ
Фото з архіву автора.
