Дзвони єдиної в Україні церкви, яка відчиняється тільки двічі на рік, пролунали на Тернопільщині (фото)
XI Міжобласний мистецько-краєзнавчий фестиваль «Братина» розпочався зранку в лісовому урочищі на межі трьох областей –Тернопільської, Рівненської та Хмельницької.
Дійство розпочалося на околиці села Стіжок, біля Данилової гори, де стояла колись княжа фортеця. Твердиню у 1240 після тривалої облоги так і не зміг взяти хан Батий. А от на самій горі стоїть святиня – церква Святої Трійці. Її унікальність в тому, що це єдиний в Україні храм, який відчиняє свої двері …тільки два рази у рік - на Великдень і на другий день Зелених свят.
Учасники фестивалю після спільної молитви у церкві-святині розпочали свою програму. А назву мистецько-краєзнавчому фестивалю дала давня чаша-братина, з якої княжі дружинники пили по ковтку вина, передаючи її сусіду. Як кажуть організатори, «Братина» нині символізує єднання між людьми.
У програмі - ярмарок фольклору та ремесел, виступи фольклорних колективів, книжковий круглий стіл, гала-концерт переможців конкурсу «Гремислава», виступ гостей фестивалю: Катерини Бойко, рок-гурту «Еней» (Смига-Кременець), рок-гурту «Жнива» (Здолбунів), спеціальний гість фестивалю - рок-гурт «Гайдамаки».
- Безсумнівно, ця місцевість жива, - пише на офіційному сайті фестивалю Іванна Кобелєва. - Дзвонять дзвони. Кам’яна церковця стоїть на вершині гори. Оточена деревами, наче мурами, вона бачить ще віки, коли цією землею ходили князі з вояками, коли кувались мечі, видувалось скло, крутились гончарні круги, коли іскри сипались з-під залізних підків, що торкались каменів відомих трактів. Від звуку дзвонів вона молодіє, навіть камінь її теплішає, і десь низом знову проходить князівське військо, і сам князь стає на порозі, кладе знак хреста на чолі і на грудях, а дзвони лунають, очищують простори аж до обрію, який розкинувся ген аж по той бік світу, скільки бачить око килим лісу, тепер смарагдовий, а в інший час жовто-багряний, що сипле і сипле листям, поки увесь світ стане ледь проглядатися, чи білий, коли зливається з захмареним небом. А князь так і стоїть, завмерши і склавши триперстя до хреста.
А кам’яні стіни потеплішали і крізь них пробились ніжні пуп’янки, що ось-ось розквітнуть від звуку дзвонів, а чи від подиву.
Долиною котиться хвиля люду. І її не спинити, не роздмухати навсібіч, барвистий натовп розростається, затоплює простір поміж деревами, перемішується із звуками дзвонів, сопілок, барабанів, труб, скрипок, то виникають, то зникають, наче дивні видива, заквітчані стрічками та ружами дівчата у вишиванках, плахтах, намисті, юнаки у сорочках, вишитих, вигаптуваних для них коханими, йдуть бабусі, несуть гостинці в запасках, виготовлених власноруч, а діди покурюють цигарки із справжнім тютюном. І весь той натовп витворює і відтворює обряди, танці, йдуть музики, бринять струни, губляться закаблуки, гуде земля. Забава.
Братина повниться, ллється через вінця забава, оживають старі мелодії, звичаї, обряди, витають у мареві спеки тіні забутих і знову пригаданих приказок, примовок, закликів, замовлянь; танцюють дружки, танцюють бояри, гуде земля. Забава. А ти припадаєш до землі і чуєш її голос, чуєш далекий гул, брязкіт, клекіт, чуєш як росте трава.
Поволі підіймаєшся, і з тобою підіймаються її соки, її підземні джерела, вони бубнявіють у тобі, пульсують і виливаються дощем, росою, сонцем, дзвоном, ти йдеш вгору, туди, де стоїть кам’яна церковця, ступаєш по пилюці, торішньому і позаторішньому листі, опираєшся на коріння дерев, хапаєшся за їхні стовбури, йдеш, і тобі за завісою гілля відкриваються незвідані землі, небачені краєвиди, нарешті ти підходиш ближче, торкаєшся стін, а вони теплі, дивуєшся, біжиш до входу і… встигаєш побачити край багряного князівського корзна.
Біжиш, розсовуючи гілля руками, навкруги все більше і більше простору, нарешті перед тобою постає у всій своїй красі долина, яка виграє барвистими вишиванками, плахтами, квітами, видзвонює голосами, виспівує соловейками, бринить фестивалем…
А братина і далі повниться в твоїх руках по самі вінця, пульсує історією та звичаями, вистигає мовою калиновою, барвінковою, так і хочеться пригубити, торкнутися, пити і не випити до дна, а десь позаду у вуса посміхається князь, дзвін проростає квітами, а люд і далі гуляє на фестивалі.
До пізнього вечора лунатимуть над Данилів-горою у високості волинські, подільські, галицькі мелодії та пісні. Витинатимуть неповторні візерунки у запальному танку прудконогі дівчата, демонструватимуть свою міць сільські парубки, піднімаючи велетенські валуни й перетягуючи канат. А старі майстри – ковалі, кожум’яки, різьбярі та килимарі, усміхаючись, дивитимуться на це автентичне дійство й змахуватимуть з вус краплини знаменитої в окрузі стіжоцької медовухи, настояної на чистих травах Кременецьких гір.
Орест Сарматський
Фото автора
