На хвіртці біля входу в "новий продуктовий базар", що у Тернополі на вул. Шептицького, висів новісінький капелюх, а під ним дамська сумочка. Не помітити їх було неможливо - люди, які проходили поряд, раз у раз торкалися їх плечем…

Однак всі поспішали. Від інтенсивного торкання, капелюх розгойдувало в різні боки. Спочатку я подумала, що хтось загубив ці речі, а хтось інший - знайшов. Здавалось, що зараз підійде власник згуби і забере все це собі. Однак впродовж певного часу капелюх продовжував висіти на видному місці: нікому не потрібний і всіма забутий. По той бік воріт під палючими сонячними променями сиділа поважного віку бабуся і продавала вживаний одяг. Виглядало це трохи дивно, бо довкола торгували овочами та фруктами. Я поцікавилася, чи не знає вона, чий то висить капелюх. Бабуся хитро примружила очі і підозріло зміряла мене з ніг до голови: "А вам що до того капелюха?".  Не чекаючи на відповідь, з жалем у голосі мовила: "Та то мій невдалий експеримент...".

І ось що з'ясувалося. Пані Ганна (прізвище називати відмовилася) не може звести кінці з кінцями. Пенсії не вистачає на сплачування комунальних послуг, бо купує дорогі. А її сусідка взагалі у плачевному стані, хворіє, більше лежить, аніж ходить. Дві бабусі об'єдналися і вирішили продавати вживані речі в надії покращити своє фінансове становище. За два тижні у них ніхто нічого не купив. І пані Ганна вирішила почепити капелюха: "Я думала, що він людям в очі лізтиме, і вони хоч його куплять. Але висить капелюх вже три дні, і хоч би хто запитав. Ви перша. Люди купують їжу".

Ось така капелюшно-експериментальна історія. Влітку, коли тепло, жити ще так-сяк можна. А що чекає на цих бабусь (та й не тільки на них) взимку, коли стане холодно?

Валентина СЕМЕНЯК.

Фото автора.