Ще кілька років тому 23-річний голкіпер Іван Бук тренувався з командою італійської Серії А, а тепер він допомагатиме тернопільській «Ниві» у аматорському чемпіонаті України.

Історія перспективного голкіпера, який у ранньому віці покинув рідну країну та виїхав до Італії, справді варта уваги. Іван Бук розповів прес-службі футбольного клубу «Нива» Тернопіль про непросте ставлення італійців до українців, не зовсім приємний епізод з Андрієм Шевченко, про те, чому, маючи всі можливості, не хоче прийняти інше громадянство, про заповітну футбольну мрію та багато іншого.

— Іване, найперше розкажи де ти народився?

— Народився я поблизу Львова у містечку Городок.

— За яких умов ти переїхав у Італію?

— У Італію я переїхав у семирічному віці. Мої батьки виїжджали на заробітки, а оскільки я найменший з трьох братів, то мене взяли із собою, щоб в ранньому віці не позбавляти батьківської уваги.

— А коли почав займатись футболом?

— Футболом займаюсь з восьми років. Спершу я грав у школі у Неаполі, а за рік почав тренуватись у футбольній школі Аббонданса.

Футбол мені завжди подобався. В тому віці мені було важливо займатись спортом навіть для розвитку власного здоров'я. Але я ніколи не сумнівався, що буду стояти у воротах.

— Тобто, місце у воротах ти зайняв одразу?

— Так. Я навіть не розглядав інші позиції на полі — лише у воротах. Тим паче, що у школі я був найвищий за зростом серед однокласників.

— Пригадай, чи важко було призвичаїтися до нової країни, не знаючи мови…

— Я добре пам'ятаю свій перший похід в італійську школу. Мама навчила мене кільком елементарним італійським словам, ось і все. Але однокласники мені допомагали вчити італійські слова, старався уважно слухати вчителя. В ранньому віці набагато легше засвоїти мову, ніж у дорослому. Приблизно за два місяці я уже міг легко спілкуватися.

— Чи довго тривали твої заняття у школі Аббонданса?

— Приблизно рік. Моя сім'я згодом переїхала з Неаполя у інше місто за 25 кілометрів. Але з футбольної школи за мною приїздили та забирали на ігри, а потім відвозили назад додому. Та згодом я прийняв рішення займатися у школі, яка була розташована у моєму місті і там прозаймався до 14-ти років.

— А як ти потрапив до клубу «Сієна»?

— Скаути клубу мене помітили на одному з турнірів і запросили на проби. Кілька разів я їздив у «Сієну», залишався там на декілька днів. Але не лише у цей клуб я їздив на проби. З 13-ти років я побував десь у десяти командах Серії А, уже не пригадаю точно. Був у таких клубах, як «Наполі», «Торіно», «Рома», «Сампдорія», «Пескара» та інших.

— На якому рівні тоді у Італії був розвиток дитячого футболу?

— Ну якщо порівнювати з Україною, то умови були кращі. А загалом у Європі, то я не можу сказати, що Італія дуже розвинута у цьому плані. Є чимало проблем. У тій же Польщі з розвитком дитячого футболу справи йдуть набагато краще, ніж у італійців. В Італії народжується чимало індивідуально сильних футболістів. Звичайно, що тамтешня школа — одна з провідних, але у багатьої італійських команд є проблеми з інфраструктурою.

— А як щодо кваліфікації місцевих дитячих тренерів?

— Хороших тренерів у Італії вистачає. Мені довелося попрацювати з кількома дійсно висококваліфікованими спеціалістами. Я вважаю, що футбол є простою грою. Звичайно, тренер повинен мати досвід, певні знання, жити футболом. Але, на мою думку, куди важливіші людські якості тренера. Як він відноситься до роботи та до своїх футболістів.

— Повернемось до «Сієни»…

— Спершу я виступав у академії «Сієни». Грав у команді зі старшими на рік. В команді я вважався другим воротарем, але мав ігрову практику. Після зборів, перед початком чемпіонату, я отримав травму правого коліна — були проблеми із меніском. Вилікувався і почав набирати форму із дублем. З понеділка до четверга я тренувався з командою U-21, а інші два дні зі своєю командою — U-17. Інколи, коли травмувалися голкіпери основної команди, мене запрошували на тренування з основою. Але це було два, або три рази на рік. Також ми часто грали проти основи у товариських матчах. А на початку нового року я знову травмував меніск — цього разу підвело уже ліве коліно. Мені тоді було лише 15 років і було важко не стільки фізично, як морально. Добре пам'ятаю ті відчуття. Два місяці без тренувань, а далі знову розпочав набирати форму. Той період був не надто успішним через травми.

— За основну команду «Сієни» у Серії А тобі зіграти тоді не вдалося…

— Жодного офіційного матчу у основній команді я не провів.

— Хто з відомих футболістів виступав тоді за «Сієну»?

— Найвідоміший, мабуть Массімо Макароне, якому зараз 37 років, але він продовжує виступи у «Емполі». Можу відзначити Гезаля, Вергасолу, Суньїгу, Форрестьєрі — це з таких відоміших.

— Знаю, що тобі довелося зіграти проти одного з лідерів теперішнього ПСЖ Марко Вератті…

— Так, це правда. Виступаючи у Прімавері, я грав проти Вератті, а також проти Стефана Ель-Шаараві. У хороших відносинах я був з форвардом Джанетті, який зараз виступає за «Кальярі» у серії А.

— Чи був у молодого Івана Бука кумир серед воротарів? Можливо, легендарний італієць Буффон?

— Якогось ідола у мене не було. Я старався слідкувати за усіма кращими воротарями і щось для себе брати. Буффон — це є Буффон. Це приклад для наслідування і кожен молодий воротар хотів би пройти таку кар'єру, як у нього.

— Доводилось читати про історію, коли Андрій Шевченко відмовився дати тобі свою футболку. Пригадай, що тоді відбулося?

— (Сміється — прим.). Приблизно за тиждень до гри «Сієна» – «Мілан» я попросився подавати м'ячі. Підійшов до організатора гри і заявив, що я повинен в цей день бути біля поля, адже приїжджає «Мілан», де грає українець Шевченко. Він погодився. В день гри я розташувався між двома лавами запасних. Шевченко тоді не вийшов в основі, а у перерві навіть не розминався із запасними. Я підійшов до нього і сказав: «Привіт, Андрій. Як у тебе справи? Чи міг би ти подарувати мені свою футболку після гри?». На що він негативно кивнув головою та відповів: «Ні». Потім він кілька разів дивився на мене під час другого тайму, але футболку все ж не подарував. Не знаю чому Андрій вчинив так. На його місці, я б зробив по-іншому.

— Що італійці знають ще про Україну, крім Андрія Шевченка?

— Раніше говорили про Чорнобиль, а зараз про війну на Сході. Ну і ще говорять про наших красивих дівчат (усміхаєтся — прим.). Загалом італійці не знають багато чого про Україну та про події на нашій землі. До речі, у моєму місті Казерта, де я проживав, встановлений пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку.

— А як місцеві жителі ставляться до наших громадян?

— Відверто кажучи, українцям у Італії важко. Не скажу що всі, але багато італійців ставляться до наших людей неприязно. Вони дуже горді і можуть принизити.

— Рівень життя італійців суттєво відрізняється від українців?

— Я б не сказав, що настільки суттєво. Там теж все вирішують гроші. В Україні, заробляючи достатньо, ти теж будеш жити на хорошому рівні. Так само і там.

— Ми говорили про рівень дитячого футболу у Італії. А на якому рівні дорослий футбол? Хоча б на прикладі «Сієни».

— Молодіжна команда «Сієни» проживала у гуртожитку, де був ресторан у якому ми харчувалися. На тренування нас возили автобусом. Ми тренувалися на тому ж полі, на якому проводили матчі. Тож якість його бажала кращого. Основна ж команда мала базу, але не свою, а орендовану у держави. У їхньому розпорядженні були кілька тренувальних полів, тренажерний зал. Але скажу відверто, що команди української Прем'єр-ліги та й навіть Першої ліги мають кращі умови, ніж деякі команди Серії А.Хоча більшість клубів Серії А все ж мають власні бази. А от у Серії В з цим уже гірше. Там два або три клуби можуть похвалитися хорошою інфраструктурою.

— Ти згадав про Серію В. Порівняй рівень цього чемпіонату з нашим…

— Провідні команди Серії В могли б скласти конкуренцію середнякам української Прем'єр-ліги.

— Тобі довелося пограти на різних рівнях і у різних лігах. Де грати найважче?

— Можливо, більшість здивується, але найважче грати у четвертій італійській лізі D — напів-аматорській. Поясню чому. Більшість гравців цієї Серії D раніше виступали у провідних лігах та Серії А. Там їм платять хорошу зарплату. У командах є багато досвідчених футболістів.

— Після періоду травм у «Сієні», ти перейшов грати у команду третьої ліги. Чому?

— У мене був вибір. Або залишатися у дублі «Сієни», або йти в оренду у дорослу команду. Для себе вирішив, що мені краще грати серед дорослих, а не продовжувати змагатись з однолітками. Хоча це була третя ліга, але там грали досвідчені гравці, у яких можна було перейняти певний досвід. Так я опинився у клубі «Паганезе». Багато чого мені обіцяли у цьому клубі у плані перспективи, але усіх своїх слів не дотримали. Тож у «Паганезе» я був лише третім воротарем. Перед командою стояла задача не вилетіти, яку ми не виконали. Я зіграв лише один матч у якому моя команда поступилася. Тоді ще існувала Серія С-2 у яку ми опустилися. Але президент клубу якимось чином зробив так, що «Паганезе» залишився у Серії С.

— Ти залишився у команді?

— Я спочатку повернувся у «Сієну», але через пів року знову опинився у Пагані. Команда виступала уже краще. Я був другим воротарем, але у чемпіонаті не грав. Лише кілька кубкових матчів. Основним у клубі був 37-річних голкіпер Пантанеллі, який мав досвід виступів у Серії А. Йому і довіряли пост номер один. Хоча всеодно за підсумками того сезону «Паганезе» знову покинув Серію С і опустився у Серію С-2, але мій контракт викупили. У наступному сезоні мені вдалося зіграти кілька матчів, а наша команда підвищилася у класі, оскільки Серію С-2 розформували, а ми зайняли місце у першій вісімці. Проте я вирішив не залишатися у команді з Пагани і шукати собі новий клуб.Так я опинився у команді четвертої ліги «Ізерніа». За підсумками сезону ми зберегли прописку, але команду я знову змінив. Перейшов у «Марчанізе». Команда боролася за перше місце, але кінцівку чемпіонату ми провалили. Довелося грати плей-офф, де ми теж виступили невдало. Після цього в мене було багато запрошень у інші команди, навіть закордонні. Чимало клубів намагалися підписувати гравців не зовсім чесним шляхом. Обіцяли багато, але на ділі нічого не виконувалося.

Тож перед початком сезону я був без клубу. А потім мені надійшла пропозиція із Мальти, пограти у клубі тамтешньої Серії А – «Флоріана». Поїхав туди на перегляд у той час коли їхній воротар отримав травму. Умови мене влаштовували і я був готовий залишитися на Мальті. Але одного разу мав розмову із тренером. Він сказав, що у клубі я можу зіграти максимум чотири-п'ять матчів, доки не відновиться основний голкіпер. А потім тренер, через ліміт на легіонерів, буде змушений робити ставку на місцевого воротаря, щоб мати змогу випустити додаткового легіонера у поле. Звичайно, такі умови мене аж ніяк не влаштовували. Мені не було сенсу залишатись у цьому клубі лише на кілька матчів, щоб потім сидіти на лаві. Був змушений повернутися до Італії. Оскільки хороших пропозицій від клубів не було, то погодився виступати у п'ятій лізі за «Вайрано». Паралельно ходив на звичайну роботу.

Але виступаючи за «Вайрано», теж вдавалося заробляти. Минулого літа навіть були думки завершити з футболом та зосередитись на роботі. Я працював і працював багато. Проте радий, що дістав певні знання поза футболом. Отримав пропозицію продовжити виступи за «Вайрано» і вирішив погодитися та залишитися у футболі. Тренер команди мене часто запитував: як я міг опинитися на такому низькому рівні?. Я вважаю, що потрібно вчитися на власних помилках, щоб не допускати їх у подальшому. По завершенні того сезону я вирішив повернутися в Україну, щоб познайомитися з місцевим футболом поближче.

— Раніше не отримував пропозицій від українських клубів?

— Конкретних пропозицій від клубів не отримував. Ще виступаючи у «Сієні» мені говорили про інтерес зі сторони юнацької збірної України. Не знаю наскільки серйозним він був. Але на той час я всеодно був травмований і не зміг би поїхати.

— Цікаво, чи не пропонували тобі змінити громадянство на італійське?

— Я і зараз маю повне право прийняти італійське громадянство, але мені це не потрібно. Я українець. Не хочу відвертатись від своєї рідної країни, тільки тому, що у Італії жити краще.

— Після повернення в Україну ти встиг побувати на перегляді у львівських "Карпатах"…

— Працював з дублем, а потім і з основною командою. Але на той час я не був готовим. Не міг проявити свої кращі якості. У «Карпатах» на мене не розраховували.

— Перебуваючи закордоном, слідкував за подіями в українському футболі?

— Старався слідкувати у інтернеті. Прикро, що збірна України на останньому чемпіонаті Європи виступила невдало. Разом з друзями я дивився матчі нашої команди на Євро. Після останньої гри, коли українці програли полякам, мій друг сказав: «Жаль, що Україна не дала тобі жодного шансу потішитись. Не забили навіть ніодного голу». Я тоді був засмучений. Думаю, що всі українці розчарувалися.

— Гра якого українського голкіпера тобі імпонує?

— Шовковський (усміхається — прим.). Хотів би також відзначити молодого воротаря «Дніпра» Луніна. Я спостерігав за ним у матчі «Дніпро» – «Карпати». Вважаю, у нього хороша перспектива. Буде дуже цікаво спостерігати за розвитком його кар'єри.

— Зараз уся Італія та й Європа говорять про прогрес кіпера «Мілану» Доннаруми. Він зможе перевершити Буффона?

— Так, Джіджі Доннарума! Перспектива у нього величезна. Зараз він демонструє те, що у молодості демонстрував Буффон. Він буде його наступником. Коли Буффон піде на пенсію, то саме Доннарума змінить його у воротах збірної Італії.

— Перед тим як потрапити у «Ниву», чи знав ти взагалі про існування нашої команди?

— Так, я цікавився «Нивою». Загалом я цікавився багатьма клубами Західної України, в тому числі і тернопільським. Знав, що команда має давні традиції і багато років виступала у Вищій лізі.

— Як виник варіант з тернопільським клубом?

— У Львові у мене є знайома людина, яка займається футболом. Він у добрих стосунках з тренером воротарів «Ниви» і порекомендував мене. Я вирішив спробувати, адже «Нива» має дуже хороші амбіції.

— Не злякав тебе той факт, що команда виступає на аматорському рівні?

— Завжди хочеться грати на найвищому рівні. Але зараз для мене головне, щоб у команди були хороші умови у яких можна прогресувати та добиватися успіху. Знаю про амбіції керівництва клубу повернутися уже цього року у професійний футбол. Це мені подобається. Стараюся з кожним днем покращувати свою форму. Ми працюємо із тренером воротарів і я уже відчуваю, що потрохи додаю. Маю мотивацію працювати та йти вперед кожного дня.

— Як прийняли тебе у команді?

— Колектив — супер. Мені дуже подобається атмосфера у команді. Усі хлопці дружні і допомагають мені в усьому. З цим жодних проблем.

— Що найчастіше партнери по команді питають?

— Питають про різні слова на італійській (усміхається — прим.). Цікавляться життям в Італії.

— Як працюється із тренером Вадимом Боженко?

— Це професіонал своєї справи. Мені комфортно працювати із ним. Найважливіше, що він дуже хороша людина. Те саме можу сказати і про всю команду «Нива».

— Чи готовий ти залишитися у нашій команді надовго?

— Відповідь на це питання буде давати лише моя гра на полі. Я ж можу пообіцяти, що буду старатися робити все, щоб допомагати команді.

— Як любиш проводити вільний час?

— У період зборів багато вільного часу немає. А загалом люблю гуляти на природі. Тернопіль — дуже красиве місто. Мені дуже сподобалися парки та озеро. Коли втомлений, можу подивитись фільм, або почитати книгу.

— Два тижні тому ти фактично став героєм у матчі з луцькою "Волинню U-19", вигравши серію пенальті. Як тобі це вдалося?

— Звичайно, я не розповім цього. Це ж секрет (сміється— прим.). Насправді, старюся відчувати, куди вдарить суперник.

— За всю кар'єру багато відбив пенальті?

— Достатньо багато.

— Тобто, пенальті відбивати ти любиш?

— Ну взагалі я люблю, коли їх немає. Тоді не доводиться кричати на захисників (сміється — прим.). Для мене найкраще, щоб голів у моїх взагалі воротах не було.

— І на останок. Яка футбольна мрія у Івана Бука?

— Хочу коли-небудь зіграти за збірну України. Хай навіть один матч, але дуже хочеться відчути цю атмосферу, емоції. Заспівати у жовто-блакитній футболці гімн України.