Нова книжка поета й перекладача, котрий зараз мешкає у Ланівцях, Юрія Матевощука «Іній» — це вибрані поезії попередніх років і кілька нових віршованих бонусів. У цій збірці ліричні та екзистенційні мотиви й повна відсутність «соціалки». Про її наповнення я й поспілкувалася з автором. 

— Мені подобається слово іній і те, що воно означає — паморозь, котра з’являється, а потім швидко тане. А ще у збірці є вірш, названий «І*ні*й».

— Чому я роблю цю книжку? Банальна відповідь — у мене не залишилось своїх книжок. Прийшов той момент, коли до мене приходять люди й кажуть, що хочуть почитати й купити мої збірки, а я не маю, що їм запропонувати. Поети не ходять із візитками — вони ходять із книжками. Я скомпонував цю збірку з найкращого. У ній зовсім трошки нових поезій, а все інше — відібрані та перебрані старі. Перелопатив усі свої вірші та обрав такі, котрі мені подобаються. Ця збірка дуже легка, лірична, без «соціалки». Я погрупував вірші так, аби відбувався перехід від лайтовіших до важчих тем. Мені захотілось зробити легку, але серйозну книжку. Письменник і дизайнер Ніколо Шеле зі Львова запропонував здизайнувати цю книжечку. Я погодився. Він планує зробити її «інстаграмною», з прив’язкою до екаунту в цій мережі. Це збірка, яку не соромно показати комусь не тільки тому, що вона буде естетичною, а й тому, що там нема матюків, ну бо вже не пасує. Подарую її своїй першій вчительці з української мови та літератури.

67872762_2426840460709226_6583131605643034624_n

— Ненавиджу, коли «колеги по перу» кажуть про вихід книжки як про народження дитини і всяку таку хєрню. Серйозно? Я даю собі звіт в тому, що цю збірку людина відкриє один раз, ну, може, ще кілька разів. А потім поставить на поличку та забуде. Ось у мене вже книжки не вміщаються на полицях, і я ставлю їх у два ряди — ті, що красиво оформлені, спереду, а ті, що гірше — позаду. Оцю я обов’язково поставлю серед своїх у перший ряд.

— Вірші «Інію» — ліричні та екзестенційні, вони мають внутрішню цінність. Так, мені більше подобається писати «соціалку», вийти до людей, покричати. Але такі вірші недовговічні— рік-два і я не буду вже їх читати. У віршів є свій час і для деяких він уже, на мою думку, завершився. Написати книжку «соціалки» я можу на раз, два, три і її видасть нормальне видавництво, бо мене вже не раз про це запитували. Коли в одинадцятому році я на будові заробляв собі на першу збірку, то про таке тільки мріяв. А тепер знаю, що треба або видавати щось нормальне або не видавати взагалі.

Зараз я намагаюсь майже не писати, бо боюсь повторень. Власне, дійшов того етапу, що пишу дуже мало і вважаю, що три роки не пишу. Це пішло мені на користь, бо я відчуваю — те, що збираюсь писати зараз, — це усвідомлена поезія. Ну бо навіщо писати п’ятсот віршів, коли можна написати один? Так, і п’ятсот, і один можуть бути погані, але навіщо множити?

— Я зрозумів, що знаю, як мені писати, яку саме форму вибрати. Раніше я кидався між різних тем і способів віршування. А зараз я маю намір писати циклами або книжками і коли бачу, що текст не вкладається у композицію, можу запросто ним пожертвувати, який би він не був класний.

Анна Золотнюк

Фото Івана Поливоди