«Якщо будинок твого життя розвалюється на окремі камені, збудуй з них новий. Сльози – непоганий цемент. Гіркий досвід – найкращий архітектор». Ці слова належать відомій тернопільській письменниці, лікарю, викладачу Лесі Романчук.

За своє життя пані Лесі довелося багато будувати. Інколи від безсилля опускалися руки, але на шляху завжди з’являлися люди, заради яких хотілося дертися догори, мов та коала у пошуках евкаліпту, пише svoboda.

«Батько виліпив мені характер, далі все довелося робити самій»

Як розповідає в автобіографії Леся Романчук, вона народилася давно і далеко.

«Дата народження – 28 липня 1955 року, день св. Володимира. День хрещення Київської Русі.

Місце народження – колишній СРСР, Магаданська область, Тенькінський район, пос. Транспортний. Пос. – це посьолок. Не селище, не село. Села – це у нас, на рідній землі, а там, у засланні, – приїски, посьолки…

Народилася в сім’ї політв’язнів, під час заслання батьків. Батька, Івана Романчука,  не стало, коли мені було 16 років. Характер мені він виліпив. А далі все довелося робити самій.

Як була маленька, мріяла стати лікарем. Коли пішла до школи – вчителькою. А ще хотіла бути артисткою. Перше, що я сказала: «Виступає Еся Романчук»,- пригадує письменниця.

Отак потихеньку пані Леся втілювала дитячі мрії. Спочатку вивчилась на лікаря. З відзнакою закінчила Тернопільський медичний інститут. Потім 15 років  працювала викладачем Кременецького медичного училища, а з 1994 року працює на кафедрі акушерства та гінекології Тернопільського державного медичного університету. Артисткою пані Леся не стала, натомість стала «Золотою письменницею України», книги якої відомі по всій країні і далеко за її межами.

«Бути наполегливою, мов коала»

На робочому столі у Лесі Романчук багато ведмедиків. Здавалося б, це подарунки від студентів на день медика чи день вчителя. Але ж ні. Плюшеві коали – це подарунки сина, які він щоразу привозив мамі, коли повертався з-за кордону. Після смерті Сашка, жінка вкотре усвідомила, що повинна бути сильною, мов та коала у пошуках евкаліпту.

«Ці милі ведмедики насправді дуже цілеспрямовані. Вони крізь сотні перешкод на шляху зможуть знайти евкаліпт. За знаком Зодіака я – Левиця, сильна, войовнича. Але коли наприкінці грудня 2013 року поховала сина, ще довго не могла не те що боротись, а дихати».

Після трагічної загибелі сина Леся Романчук майже рік перебувала у суцільному мороці. Так, ходила на роботу, писала, брала участь у книжкових форумах і презентувала свої книжки, але у серці весь час немов зяяла діра… Здавалося, життя закінчилося. Але ні! Бог любить сильних, тому  несподівано у житті пані Лесі з’явився той, кого вона роками вимріювала у своїх творах. Її обранець — священик Української лютеранської церкви о.Тарас Коковський.  Минулого року, на  свято Вознесіння, вони взяли шлюб.

«Після смерті Сашуні не стало й половини мене.  Я єдине просила в Бога: щоб поклав мене коло нього і все… Вважала, що то немилосердно — змушувати маму жити після того, як забирають сина. Минув місяць, другий, третій, десятий… А мені не краще і не легше, ніякого просвітку. За розрадою часто зверталася до церкви. Але якось мені порадили звернутися до іншого священика. Мовляв, він володіє даром заспокоювати людей, може, і мені допоможе.

Так у моє життя прийшов Тарас. Ми з ним поговорили, але я побачила, що йому ще гірше, ніж мені. Він втратив дружину, а невдовзі були ще два похорони близьких людей… Тарас теж ніс важкий хрест. І я подумала: «Що ж я цю людину буду обтяжувати ще своїми проблемами, як йому самому дуже тяжко?» Через кілька днів Тарас зателефонував: «Я тоді був дуже стомлений, не допоміг вам, не виконав свого обов’язку священика, давайте зустрінемося ще раз і поговоримо». І знаєте, мені після тієї розмови стало набагато легше!

У перші дні нашого спілкування я зрозуміла, що це цілком моя людина. У нас схожі погляди на життя, а найголовніше — це людина Господня. Він живе з Богом і цим все сказано все».

«Ми риби, нас тримає якір»

У пані Лесі та пана Тараса дуже оригінальні обручки: на внутрішньому боці зображені дві рибки та якір. Письменниця розповіла, що це символ їхнього єднання.

«Цій традиції дві тисячі років. Таке зображення на внутрішньому боці своїх обручок карбували ранні християни. У християнській традиції якір — це символ надії та стійкості у вірі, рибка — символ християнина. Дві рибки і якір означають, що двоє християн єднаються у надії на спасіння у Христі. А з якоря вже не зірвешся!»