Так склалося, що жінка сама виховує трьох дітей — 7-річного Максимка, 4-річну Веронічку та 1-річну Катрусю, а також доглядає за 70-річною мамою Любою Іванівною, повідомляє Нова Тернопільська газета.

«Мамо, нас заберуть до інтернату?» — щодня з тривогою перепитують діти 34-річну Надію Кісіль зі Збаража. Так склалося, що жінка сама виховує трьох дітей — 7-річного Максимка, 4-річну Веронічку та 1-річну Катрусю, а також доглядає за 70-річною мамою Любою Іванівною. Нині сім’я опинилася у вкрай скрутній ситуації — аварійний будинок, у якому вони мешкають, валиться на очах. Падає стеля, щоразу збільшуються щілини у стінах — будівля от-от упаде… Переїхати Кісілям нема до кого, грошей на нове житло теж нема, адже ледь зводять кінці з кінцями. Поки районне та міське керівництво ламає голову, куди переселити малозабезпечену сім’ю, служба у справах дітей висловлює занепокоєння щодо проживання дітей в аварійному столітньому будинку і пропонує на певний час забрати їх до притулку.

— Ми мешкаємо у восьмиквартирному будинку в  центрі Збаража, біля районного суду, — розповіла пані Надія. — Моя мати отримала однокімнатну квартиру в 1978 році. Це було тимчасове житло, адже мама перебувала у черзі в міській раді на нову квартиру. Простояла у черзі 40 років, але так нічого й не отримала, хоча люди, котрі були набагато нижче у списку, давно мають свої «квадрати». Моя мати працювала на заводі «Квантор», на залізниці, на пошті, має сорок років стажу. А я до декретної відпустки  працювала на підприємстві з виготовлення кукурудзяних паличок у Збаражі, потім — на базі відпочинку «Тернопіль» в Одеській області, згодом — у супермаркеті «Сільпо».

У 1996 році наш будинок визнали аварійним, із часом звідти вибралися усі мешканці, окрім нас. Я неодноразово зверталася до місцевого керівництва із заявами щодо отримання житла, а останнім часом забила на сполох, бо якось провалилася частина фундаменту будинку, жити у ньому все небезпечніше… Нам перекрили воду, газ, залишили тільки електрику. Міський голова Збаража Роман Полікровський ніби розуміє нашу ситуацію, але, за його словами, коштів у бюджеті на придбання житла нема. Наразі нам запропонували переїхати до порожнього будинку неподалік Збаразького замку або поселитися в гуртожитку училища. Я би з радістю переїхала, але ці варіанти — радше для відчіпки, адже тому будинкові теж понад сто років, увесь у тріщинах, всередині сирість, цвіль (як там жити з малими дітьми?), а в училищі ми — непрохані гості, коли захочуть — виселять. Власне, тому я відмовилася від тих пропозицій, прошу якийсь надійніший куток. Ще мені радили переїхати з дітьми до соціального центру «Родина», що у Тернополі, але туди не зможемо забрати мою матір, а залишати її в руїнах не хочу…

Звісно, пані Надія не має права ризикувати життям діток, повинна б негайно перебратися з аварійного будинку, але жінка боїться, що через подальше «квартирування» взагалі може залишитися без даху над головою.

— Десять років тому в Збаражі звели багатоповерхівку і мали туди поселити мешканців нашого аварійного будинку, — продовжує розповідь пані Надія. — Та коли я звернулася з проханням надати нам житло, мене «відшили». Я чула, що наш будинок планують знести, хоча міське керівництво говорить про намір провести там капітальний ремонт. Але що там доліплювати, якщо все валиться? Збаражчани переповідають, що земля під нашим  будинком давно продана, мабуть, колись там постане багатоповерхівка. Чому тоді забудовник не вчинить, скажімо так, як це було в Тернополі, коли розвалився аварійний будинок на вулиці Крушельницької, — не запропонує відселеним людям житло? Я не вимагаю у збаразької влади житло, просто уклінно прошу, бо ж безвихідь — на заробітки не поїду, дітей не залишу і нікуди не віддам, бо вони — найцінніше, що у мене є. Сподіваюся, до нас повернуться обличчям і допоможуть…