Мешканка Тернополя упродовж останніх тридцяти років виготовляє оригінальні дідухи та новорічні прикраси.

   ... Коли  Марія Дмитрівна Залужець з Тернополя відриває останній, „осінній” листок календаря, то її огортає особливе відчуття. Для неї тоді настає пора передчуття початку роботи, якою вона займається вже понад три десятиліття.  

    Має пані Марія оригінальне захоплення, що стає особливо актуальним у зимову пору. Вона – своєрідний рекордсмен у своєму занятті, принаймні, на Тернопільщині – це точно. Бо ніхто ні в містах, ні в селах Тернопілля з таким завзяттям і так творчо не підходить до призабутої в інших регіонах України справи. Та що там призабутої, упевнений, в деяких областях не всі знають, як взагалі, правильно назвати те, чим займається Марія Дмитрівна Залужець.

    Ця жінка, напевно, одна із небагатьох в Україні, хто зберіг високе вміння виготовляти оригінальні, щораз інші  дідухи.

За своє життя пані Марія сплела близько двох сотень дідухів, оцих декоративних снопів, без яких і тепер в багатьох українських родинах не уявляють собі Різдво Христове.

   Можливо,  прочитають ці рядки скептики і почнуть доказувати, що мовляв, є подібні майстри на Івано – Франківщині, Львівщині чи в інших областях. Може й так. Але, упевнений, не кожен з них так досконало оволодів оцим, не хочу казати „ремеслом”, а саме мистецтвом плетіння, умінням виготовляти  дідухи,  як Марія Дмитрівна. Більше того, не кожен навчив інших робити такі оригінальні символи Різдва, не кожен має свою школу щирих прибічників давніх ремесел і традицій.

     Отож, Марія Залужень – за фахом біолог, працює методистом в Тернопільському обласному еколого-натуралістичному центрі, колишній станції юних натуралістів. Вона згадує, що спонукало її до такого серйозного, за її словами, захоплення – виготовлення дідухів та іншої новорічно-різдвяної атрибутики.

    – Як говорять у нас на Галичині, «до кожного свята, своя посвята». Завжди, коли кажу про новорічну обрядовість, то щоразу уявляю  її у яскравому світлі із пишним прикрашанням лісових красунь – ялинок. А от, як прикрашали свої оселі на різдвяно-новорічні свята наші пращури? На це, здавалося б, просте запитання може дати відповідь далеко не кожен. А тим часом, для наших предків, що мешкали серед густих пралісів, дерева були священними атрибутами різноманітних обрядів. Те чи інше дерево виконувало функцію оберега, біля дерев влаштовували жертвоприношення й святкові дійства, більше того, окремі дерева наші далекі предки обожнювали.

    - Тобто, по суті, вони були ревними прибічниками й охоронцями природи?

    - Саме так. Ви ж подивіться, прикладом цього може бути й те, що символіка новолітування, а воно співпадало із весною, мала інший, ніж запозичений не так давно в історичному вимірі звичай ставити ялинку.

    - Тож хто виконував колись роль сучасної ялинки?

    - Саме дідух, або його ще називають Колядою, символ Різдва. А саме слово «дідух» має давнє коріння. Мова йде про дух діда, чи дідівський дух, отих репрезентаторів родоводу. У нашого народу вже традиційно був розвинений високий культ предків. У кожній родині мало не поіменно знали й відповідно вшановували до сьомого коліна усіх попередників. Вважалося, що душі, або ж – духи предків постійно контактують з родиною, допомагають у господарській діяльності, сприяють родючості ниви, оберігають збіжжя від пожеж, повеней, градобою. Це вони, добрі духи предків стежили, щоб у родині був лад і спокій. Тому у сиву давнину чотири рази на рік влаштовували сімейну „вечерю для  дідів”. На неї запрошували душі всіх своїх попередників. Для неї готували спеціальні обрядові справи – передусім, кутю, що вважалася їжею богів.

    - І серед таких ритуалів, напевно, найпишніше проходила новорічна вечеря?

    - Так і саме ця вечеря із прийняттям християнства співпала з Різдвом. По суті, на всій нинішній території України традиційно перед Багатою кутею, тобто 6 січня господарі виготовляли обрядового дідуха з обжинкового або зажинкового снопа. Кілька житніх або пшеничних пучечків, обв’язаних кольоровою стрічкою або стеблинами, складали докупи і виходив самобутньої форми дідух. В одних регіонах це був перший чи останній вижатий сніп, на Волині й Галичині за дідуха правувала в’язанка соломи або сіна, яке потім селяни стелили під ноги на всі свята.

    Марія Дмитрівна образно змальовує давню традицію, коли на Свят-Вечір господар, зодягшись у святкове вбрання, йшов до клуні або в комору, поважно брав дідуха й урочисто вносив його до хати. Із входженням дідуха починалося Різдво. дідуха ставили на покутті, на почесному місці, підстеливши його соломою. Це вже пізніше буде хліб, кутя, які внесе до хати господиня. А поки що, дідух стоїть, як своєрідний гарант святошності, затишку і врочистості свята.

    - Знаєте, за віруванням наших предків, дідух був покровителем роду, своєрідним богом душ усіх, хто відійшов у вічність. Через нього здійснювався духовний зв’язок між предками і нащадками. Якщо господарі дотримувалися давніх традицій – поважали старших, берегли пам’ять свого родоводу, шанувалися між собою, передавали у спадок духовні обереги, - то духи предків, освячені поважним дідухом, оберігали родину від злих і нечистих сил. За повір’ям пращури провідують лише ті сім’ї, в яких шанують їхню пам’ять, тобто виготовляють дідуха. І упродовж усього святочного тижня господарі щовечора запрошували усіх, хто вже відійшов од родин, й залишали на ніч на столах їжу. А дідуха опівночі виносили з хати вже на Василія, себто, на старий Новий рік. За давніми віруваннями, у цей час душі померлих, начебто, полишають родину і відправляються нас своє постійне місце.

    - Якою ж була подальша доля дідуха, після старого Нового року, Маріє Дмитрівно?

    - Одну частину дідуха спалювали, сповіщаючи цим самим, що народився Новий рік, а з іншої робили перевесла, котрими перев’язували фруктові дерева, щоб рясно вродила садовина.

    - Пані Маріє, Ви так детально розповідаєте про ці давні традиції, пов’язані із дідухом, але, на жаль, мало хто про них знає.

    - Тому, напевно й нам треба більше повертатися до наших духовних витоків, щоб відроджувався отой національний символ нашого родоводу. Бо від того, як ми шануватимемо своїх предків, свої кращі традиції, у значній мірі залежатиме наше духовне здоров’я. Тому й десь наприкінці 80-х років я багато часу провела в архівах, бібліотеках, хотіла глибше дізнатися про ті обереги нашої пам’яті. Й почала сама пробувати виготовляти  дідухи.

    - З чого ж починається отой непростий, як знаю, але водночас і цікавий процес, що у ньому є найголовнішим?

    - Звичайно, передусім, треба подумки уявити майбутній витвір, яким він має бути – невеличким чи в людський зріст, а може взагалі – до трьох метрів, а мені доводилося робити й такі. А найголовнішим елементом для виготовлення дідуха є …металевий чи дерев’яний стержень з підставкою для колосся пшениці, жита, вівса, ячменю. Це - основа під декоративний сніп, чи оте „хлібне дерево”, як іноді називають дідух. Так от, на верхівку цього стержня прив’язую колосся однієї зернової культури, наприклад пшениці і формую так звану „голову”.

    - І багато йде на неї колосків?

    - У середньому 200-300, це знову ж таки залежить від величини дідуха. Далі. Добре закріпивши „голову” шнурком чи дротом, починаю обмотувати стержень соломою або солом’яними косами. Тоді формую пучки із колосками. Кожен ярус має складатися із однієї зернової культури – ячменю, вівса, жита, пшениці. Роблю спарені пучки, деякі зв’язую докупи, утворюючи подвійні пучки. Ярусів може бути різна кількість, у залежності від величини дідуха.

    - Кілька років тому фойє Українського дому «Перемога» у Тернополі  прикрасили дідухом, виготовленим саме Вами. Його висота десь під три метри. Скільки часу Ви його робили, пані Маріє?

    - Майже два тижні. То копітка праця, але вона мені дуже подобається. Бо усвідомлюю, що такий сніп - Дідух, зроблений твоїми руками, прикрасить будь-який кабінет не тільки начальника, які полюбляють в останні роки ставити такі символі, але й у дитячому садку, школі, сиротинці, зрештою, у кожній домівці...

    Марія Дмитрівна розповідає, як її зацікавлення до відтворення давніх, дохристиянських символів поступово перейшло у захоплення, як вона передає свої вміння іншим – юним вихованцям обласного еколого-натуралістичного центру учнівської молоді. Саме у цьому закладі щорічно проводиться обласний огляд дідухів з усієї області. Ми ходили з Марією Дмитрівною поміж цих велетів нашого українського прадавнього духу і біля кожного мій екскурсовод зупинялася, даючи вичерпну характеристику тому чи іншому виробу, виготовленому дитячими руками. Я бачив, як вона радіє, що  призабутий звичай набирає нової сили, що те, чим вона дорожить, знаходить підтримку у молодих людей. А ще Марія Дмитрівна показала мені в обласному еколого-натуралістичному центрі і оригінальну виставку зимових композицій.

    - То теж ще одне моє захоплення, таке створення гірлянд, різдвяних віночків, різноманітних композицій із сухоцвіту, шишок, яблук, ялинкових прикрас. Все це - своєрідні обереги оселі. До речі, наші предки прикрашали такими вінками своє житло.   

    ...Слухав Марію Дмитрівну і поступово проймався її вірою у те, що новорічно-різдвяна атрибутика, то не просто данина традиції, то щось більше. Принаймні, пані Марія каже, що кожного разу, коли сідає за стіл і бере в руки колоски для майбутнього дідуха чи створює інші різдвяні композиції, відчуває особливе натхнення і потрібність того, що вона робить.

    На початку цієї розповіді я сказав, що у перший день зими Марія Дмитрівна переживає особливий трепет - передчуття підготовки до Нового року і Різдва. Але, напевно, не з меншим хвилюванням вона у жнива заготовляє колоски для своїх дідухів, в осінньому лісі вишукує опалі гілки, шишки, що згодом постануть в оригінальній новорічно-різдвяній композиції.

    Хтозна, може глянете на ці фото і самі захочете зробити щось подібне. До наступного Нового року і Різдва ще час є. Принаймні, Марія Дмитрівна готова поділитись своїм хобі, щоб невмирущий, добрий дух Дідуха прийшов у ваші домівки з теплом і добром, житом-пшеницею і всякою пашницею на той Новий рік, щоби жилося краще, як торік!

 Олег Снітовський

   Фото автора