Навіть у цьому, у тернопільських масштабах «кам’яному» лісі, повному багатоповерхових будинків-дерев, невеликому спальному районі на окраїні міста, можна прокинутися під спів пташок. Можна почати свій ранок зі свідчень пернатих про надзвичайну радість від початку нового дня. Хоча я завжди мріяла мешкати десь у центрі Тернополя, у його серці, у квартирі з високою стелею і видом на площу чи озеро, виходити на ранковий чи вечірній променад щовечора і почувати себе найкоріннішою тернополянкою, натомість – моє вікно виглядає на нічим не примітні алейки, обсаджені кущами, і трішки далі – об’їзну дорогу, втомлену від вантажівок та далекобійних машин, на якій ніколи немає спокою, а донедавна не було навіть світлофора, повідомляє Погляд.

Я люблю історію, люблю загадки і легенди. Про які ж легенди чи загадки можна говорити на Дружбі, досить юному житловому масиві Тернополя, а зокрема на вулиці Лучаківського, на якій я досі офіційно прописана? Ще на початку 80-тих на цьому місці був пустир, максимум – хтось порався тут коло своїх городів. Легенд чи загадок тут не так багато, але, все ж, приходить колись чудовий момент для їх створення.

Я завжди пишалася, що живу на вулиці, іменованій у честь першого бургомістра-українця міста Тернополя Володимира Лучаківського. Раніше ця вулиця називалася Надзбручанською, і не могла похвалитися великою кількість житлових будинків. Та й взагалі, район цей не був розбудованим. Пригадую, коли починаючи від нашого помешкання і аж до об’їзної були величезні майданчики з будівельними фургончиками, на які батьки забороняли бігати, але ніхто їх, звісно, не слухав, і ми вміло використовували цю місцевість для гри у хованки влітку та як пагорби для катання на лижах чи санках взимку. Пригадую, як починаючи від сходів, що ведуть до дитячого садка №35 і аж до будинку на Лучаківського № 13 була «таємна» скорочена дорога (захаращена сміттям, поваленими деревами і ще всяким непотребом), яку ми часто з подругою, коли нам бракувало пригод, використовували як екстремальну альтернативу звичайним стежкам зі школи додому.

Одного літа хлопці, які проживали у нашому та сусідніх будинках, накравши, мабуть, достатню кількість матеріалу із будівельних майданчиків, змайстрували справжню дерев’яну двоповерхову (!!!) хатину. А все починалося із лавки та стола, які за кілька тижнів були обгороджені стінами, а пізніше оснащені другим «поверхом». На жаль, тепер вже ніде не знайдеш фото цієї конструкції, оскільки це була ера без ґаджетів, без Фейсбуків, і навіть фотоапарати не у всіх були, а якщо й були – то зась і заборона батьків їх виносити на двір. Тепер можна сміливо пожартувати, що ми були мало не першими ОСББ, а використовували це «приміщення» для вечірніх посиденьок із гітарою та простих юнацьких розмов, розповідей всяких небилиць та бувальщин.

На районі був (і зараз успішно продовжує своє існування) магазин «Глорія» – місце, у якому завжди можна було знайти смаколик на всякий смак, і головне, по кишені. Пригадую, мій щоденний бюджет на той час складав 50 копійок, і за ці гроші можна було придбати морозиво.

Звісно, в дитинстві ми полюбляли страшні історії. Тому часто говорили про будинок на початку вулиці, ближче до Бережанської, як про «будинок із нечистим». Подейкували, що мешканці цього будинку не можуть там проживати, оскільки постійно чують звуки, які нагадують марширування армійського полку. Досить тривалий час цей будинок насправді не заселяли, що змушувало нас вірити у ці байки, але пізніше був добудованим господарями, які досі охайно там порядкують.

Зараз вулиця Лучаківського розбудована, але разом із тим не назвеш її «спальною». Пишні кущики вздовж двох алейок, які простягаються по всій довжині вулиці, завжди гарно показують пору року – щедро цвітуть на весні та синхронно із іншими оголюються восени. Завжди можна знайти затишок та спокій у Церкві імені Святого Йосафата. Одна із найвищих будівель Тернополя, а саме шістнадцятиповерхівка, розташовується також тут.

…З балкону нашої квартири можна знайти чудовий краєвид – на вулицю, церкву, а у погожу днину – на гарячий та багряний захід сонця. І де б я не була, завжди хочеться додому, у Тернопіль, на вулицю Лучаківського, попити татової кави та посмакувати маминим пирогом разом із сестрами у дружньому сімейному колі, щоб вранці прокинутися під спів пташок…