В сьому місті все до краю продумано. Навіть непродуманість його ідеально точно вивірена, дозована, через що не виглядає штучною й недоречною, бо прекрасно вписується в місцевий пейзаж, ніби так все од початку й задумувалось.

Міські Прометеї, котрі подарували колись Теребовлі світло, встановлюючи електричні опори, робили це вкрай музично та точно. За чітким планом, ретельно розробленим найсвітлішими умами бурґу. Подейкують, що сим процесом керував дириґент. Варіанти висувають різні: керівник хору Марійської дружини чи хтось із його колеґ з гімназійного чи військового оркестру. В будь-якім випадку — хтось із вкрай чутливим слухом та… зором. А заодно із замашками деміурга, пише «Збруч».

Якщо вам раптом заманеться зробити фотопортрет якійсь пам'ятці чи цікавій місцині сього граду, то неодмінно помітите, що електричні дроти нахабно пхаються вам в кадр без будь-якого на те запрошення, як дурнуватий товариш, що вважає за свій святий обов'язок спартачити вам знимку.

І тоді ви зачинаєте підкорятися невидимим рухам дириґента, котрий колись все це вивірив та продумав, а тепер, крізь віки, скеровує вас, як і задумувалось, шукати місце для вдалого фото. Для цього лізете на горби та прилягаєте на асфальт, вклякаєте на одне коліно чи обходите об'єкт з тилу, міняєте десятки точок розташувань, аби лиш позбавитись того нав'язливого стовбичення чи то стовпичення дротів.

Так виявляєте послух, так маріонетково підкоряєтесь задуму невидимого деміурга (а Шульц із Борхесом в один голос сказали б: «єресіарха»), йдете у нього на повідку, мов азартні люди, заманені в букмекерські пастки, самі того не відаючи. Аж поки мимоволі не зачинаєте розуміти, що в дротах тих можна бачити не тільки дроти. Що то все невипадково. Що се нотний стан, на якім за музичні знаки слугують деталі міста й ландшафту: літаки та люди, тварини й автівки, птахи та дерева, каменюки та куполи, квіти та вежеві годинники, меандри ріки та небесні світила.

І найбільша концентрація цієї ЛЕПнини в найпопулярнішім місці серед туристів — біля залізничного віадука. Се лиш підтверджує грамотність деміургів, котрі так уміло спрямували туди потоки, перенаправили їх із середмістя на периферію. Саме там зібрали найкращі поєднання явищ природи для дротного стану.

​

Врешті знимкуєте сей зашифрований запис, щоб потім удома, зручно вмостившись у кріслі, перенести всі ті ноти та знаки до зошита, аби спробувати розгадати шаради цього дивного міста. Намагаєтесь упізнати мелодії, записані його деміургами з поміччю птиць та горбів, блискавок й хмар, крапель дощу та сніжин. Визначаєте розміри, підкреслення й паузи, динаміку й гучність. Міркуєте над роллю туману, що вплітається в нотну грамоту й робить процес відгадування ще складнішим та цікавішим.

Дивитесь на ті записи та світлини й мугикаєте собі щось під носа, обіцяючи приїхати знову, аби самостійно, вже не під диктовку Теребовлі-деміурга створити нові аранжування таких любих мелодій локацій та оди місту.

Якось випадково, проїздом застаєте бурґ уночі. Позираєте на небо, що сліпучим градом Чумацького шляху опадає на нотний стан, що кометами й метеорами пересікає сі дивні музичні записи. Думаєте про те, що дроти ті — то струни, на котрих вітер виграє серенади, котрий сам бавиться в композитора, хилячи дерева, спрямовуючи опади, вганяючи в той простір пташок, створивши необхідні повітряні потоки.

Потім пригадуєте своїх знайомих із цього міста, намагаючись уявити їх частиною тих мелодій, котрі граєте відтепер на фортепіано та бандурі, гітарі та флейті, вгадати, якими нотами є вони й що позначають. Подумки переноситесь на Покрівку, де при вогнищі ватри співаєте з теребовлянцями пісні під гітару, й розумієте, що так само стали частиною симфонії цього дивного граду.