Моя подруга, яка проживає в селі Васильківці Гусятинського району Тернопільської області, розповіла мені кілька цікавих історій. Ці розповіді передавались багатьма поколіннями з уст в уста нащадкам – і ось, врешті, дійшли й до нас.

Вівця. Було це ще до Першої світової. Танці скінчились і брати йшли додому. Була тиха місячна ніч. Вони ввійшли на подвір’я. Тінь від старого ясена лежала між курником і стодолою. Тоді один з братів побачив в тому місці, ніби щось біліє. Степан сказав, що це вівця. Це здивувало першого, оскільки в їхній господарці такої тварини не було. Вони домовились вигнати вівцю з подвір’я, але вона враз зникла. Зайшовши до хати, брати розповіли про свою пригоду і були здивовані відповіддю батька. Він сказав, що це їхня вівця… і живе там під штихлєром, де й зникла… з деякого часу.

Воно. Було це після війни. В той час, коли в селі вже був колгосп, і корову було важко утримувати, не вкравши соломи. Йти треба було вночі, коли вартові лягали спати, і бажано не наодинці.

От і цього разу, присвітивши сірником годинника, стрий Василь побачив, що вже по першій годині, і пішов будити швагра Якова. Той, вийшовши з хати, попросив почекати, бо забув махорку. Василь відійшов за хвіртку, сперся на слупок. Раптом десь поблизу щось голосно застогнало. Неприродний стогін наростав з кожною секундою. Голосно гупаючи, щось бігло по дорозі величезними кроками. Чолов’яга весь облився холодним потом і відчув як волосся піднімається дибом. Серед місячного сяйва він побачив якусь незвичну постать, що бігла дорогою. Здавалось, її стогін проникав звідусіль. Бідолаха притулився до стовбура горіха. В нього не було сил сховатись, ноги перестали бути частиною його тіла. Щось невидиме і, водночас, видиме було вже поряд… З наближенням істоти земля наче здригалася. Воно пронеслося моторошною хвилею повз чоловіка, і стогін стих десь за містком через потічок.

Коли Яків вийшов з хати і торкнувся Василя, останній ледь крізь землю не провалився зі страху. Як виявилось, Василь бачив істоту вже не вперше…

Чоловіки пішли тією ж дорогою, де щойно пробігло щось з іншого світу. Корові потрібна була колгоспна солома…

Танець. Одна файна молодиця любила ходити на танці, а на докори чоловіка все відказувала, що вийшла заміж і не натанцювалась. Тож хоч подивиться, як молоді танцюють.

Сталось це перед провідною неділею. Чоловік саме запрягав коні, бо ж збирався їхати до млина. Дружина Маруся засмутилась, що навіть перед постом не підуть на танці. Та чоловік запевнив, що вони все ж підуть до клубу, якщо він раніше повернеться, та ще й потішив подарунком – червоною хустиною з яскравими квітами.

Марусі цілий день видався неспокійним. Чоловік затримувався. Хотілось на танці. Тож вона дістала хустину зі скрині, стала перед дзеркалом, вбралася – і ніби чужою сама для себе стала. З читальні доносився швидкий танок – жваве поєднання ритмічного бубону й веселої скрипки. Молодиця знов засумувала і про мовила вголос про своє бажання потанцювати – і враз відчула, як хтось сильний і холодний стрімко закрутив її у танку. Щось невидиме вело ї нестримно, не даючи відпочити. Марусине серце від жаху і втоми прагнуло вирватися з грудей.

Чоловік в’їхав на подвір’я і побачив, як його люба в подарованій ним хустині кружляє перед дзеркалом. Відкриваючи двері, він пообіцяв, що от тільки скине муку і вони підуть до клубу. Та його Маруся лежала на підлозі. Він нахилився і почув її останнє слово: «Танцювала…».

Дарина ГАРАГАН