Час - вічна субстанція, якої постійно не вистачає, щоб завершити задумане. Не вистачає дня, ночі, року, навіть життя.

Ця розповідь, власне, не стільки про час і механізми, за допомогою яких людина хотіла контролювати оте невловиме, скільки про саму людину, яка осягнула таємницю механізмів, які фіксували відтинки часу. Часточка майстра помістилася у майже в кожному із понад 600 годинників, над якими колись чаклував Володимир Сіньковський - майстер–годинникар, власник унікального зібрання годинників різних часів…

Нині більшість хронометрів, які «оживив» Володимир Олександрович, на жаль, не діють. Бо немає Майстра. Інших рук його годинники не хотіли слухатися, тому й зупинилися після смерті годинникаря, ніби зберегли у своїх хитрих металевих нутрощах дух того часу, у який їх повертав до життя сам господар.

«Володя почав ремонтувати годинники десь років з одинадцяти, - розповіла Надія Сіньковська, вдова пана Володимира. - Йому, ще хлопчакові, сусідка дала глянути на будильник, який зупинився. Він його розібрав, щось там робив з ним, і годинник пішов. Тоді, напевно, й виникло у нього бажання жити у світі годинників. А вже як в армію пішов, то відбою від товаришів не було – йшли до нього і солдати, і офіцери, кожному щось допомагав у годинниковій справі. Я працювала у фотоательє, а Володя після армії був годинниковим майстром. І ми поїхали разом із делегацією працівників побутової сфери у Мінськ, на годинниковий завод. Там і познайомилися, в оточенні тисяч годинників, у цеху підприємства. Згодом одружилися. І я спочатку навіть ревнувала його до цих годинників. Розуміла, що робота - справа серйозна, але то було його життя. Його цікавило усе, що стосувалося годинників: отримував колосальне задоволення від того, коли брав у руки годинник. З трепетом розглядав і старі механізми, і нові. Їздив по області, привозив якийсь хлам, а потім робив з нього кілька справних годинників. А скільки до нього листів йшло! З усіх – усюд, все такі ж, як і він, писали люди, годинникові фанати». 

Володимир Сіньковський викладав в училищі, вчив майбутніх годинникових майстрів. З училища й почала формуватися його колекція – не просто хаотичне нагромадження різних механізмів, а жива збірка, на якій вчилася молодь.

Надія Романівна згадує, як їхня домівка ніби стала продовженням Володиної майстерні. Тут жили своїм життям наручні, настінні, кишенькові, електронні, кварцеві, авіаційні, корабельні годинники. 

- З цими годинниками й діти наші виростали, Руслан та Інна, - каже пані Надія. – Годинник був часткою нашого життя. А скільки радості було, коли Володя відремонтував суперсучасний, як на той час, японський годинник на сонячних батареях! Пригадую, як ми раділи, коли Володя одного разу сказав, що відремонтував годинник, датований 1812 роком. Він брався за найскладніші механізми… 

Через руки майстра пройшли, мабуть, усі типи радянських годинників і основні марки закордонних годинникових механізмів. Пан Володимир дав друге життя німецьким, австрійським, американським годинникам. Мав у колекції годинник, що працював на… дерев’яному механізмі.

Володимир Сіньковський сам виточував необхідні деталі до окремих годинників. Він сконструював спеціальний міні-верстат, який і донині зберігає вдома пані Надія. 

Коли Володимир Сіньковський помер, їй з двома дітьми було нелегко самій звести кінці з кінцями. Колекціонери пропонували непогані гроші за годинники, унікальні інструменти, архіви, товстезний машинописний рукопис книги "Цей цікавий світ годинників". Колекціонери з Києва, Росії, Польщі просили продати їм унікальну колекцію. Але вдова на всі пропозиції відповідала відмовою. Діти росли, Руслан пішов слідами батька, опанував його справу. Та й для дочки Інни колекція - то спогад про батька. Разом і вирішили облаштувати в окремій кімнаті музей годинникарства. Тривалий час він діяв у Романовому Селі, де була садиба родини Сіньковських.  Нині кімната-музей перемістилася до Петрикова, що під Тернополем, де нині живуть Сіньковські.

… Опівночі пані Надія підійде до збереженої колекції і один за одним візьме в руки годинники. Через деякий час вона завершить процедуру, яку здійснює двічі на рік – у березні переводить стрілки на годину вперед, а восени, такої ж ночі, як нинішня, виставлятиме стрілки годинників на годину назад.

Тихо цокають у світлиці годинники, як нагадування про того, хто дав їм друге життя, і вдячність тій, котра береже пам'ять про дорогу людину…

Олег СНІТОВСЬКИЙ

Фото автора