Народний артист України  Олег  Марцинківський – професор  Київського  університету ім. Бориса Грінченка, співак, композитор і музикант, у творчому доробку якого світова та українська класика, понад 150 народних пісень, кобзарські думи, балади, сучасні пісні, більше 300 власних творів. Серед наукових праць   рекомендації  педагогам з вокалу, методика  навчання сольного співу у вищій школі та інші. Особливою гордістю Олега Олександровича, як науковця, є дослідження –  „Порівняльний аналіз автографу нот Миколи Лисенка „Молитва за Україну” з існуючими обробками, які використовують для виконання хорами України”, за яким він відродив написану  рукою  автора мелодію  і створив власну обробку духовного гімну «Боже великий, єдиний» для симфонічного оркестру та мішаного хору.

А ще  пан Марцинківський  з дитячим хором Українського радіо записав «Гімн України» в своїй розробці  тональності, в якій можуть співати діти із звичайних шкіл.  У перспективі планує разом з  Міжнародною освітньо-культурною асоціацією, якою керує тернополянка Л. Горват, видати книжку пісень для виконання учнями і розповсюдити її через Міністерство  науки й освіти України. Митець – один із небагатьох в Україні пише музику для дітей. Твори майстра  включені до методичного посібника «Пізнай Україну”, рекомендованого Міністерством освіти України для вивчення у суботніх та недільних школах українцями зарубіжжя. У 2007 році підтримав ідею створення Міжнародного конкурсу-фестивалю дитячої та юнацької творчості »Усі ми діти твої, Україно!” і став не тільки головою журі, а й музичним керівником фестивалю. А стартом кар’єри  співака став Тернопіль, пишуть на сайті "ПроТе".

З народним артистом України  Олегом Марцинківським  про зустріч у столиці домовилися миттєво. Дізнавшись, що я з Тернополя, артист  навіть не цікавився тематикою розмови. А побачилися – його чарівна усмішка сказала все. Він любить і шанує найкращого в світі тернопільського  слухача і глядача. Для нього роки роботи в Тернополі з колективом «Медобори» були просто піснею. Він говорить, а я згадую якими словами у розмовах його величають наші артисти, прихильники його таланту:  прекрасний тенор, інтелігент української пісні, лицар українського романсу. Я ж цитую йому  із свого архіву, що «на початку 80-х років до  Тернопільської обласної філармонії прийшов працювати співак, кобзар і композитор Олег Марцинківський. А після того, як він ближче познайомився з Тернопіллям і закохався в голос Людмили Тимощук, організував ансамбль, в основу якого лягла ідея стилізованого фольку. Колектив назвали “Медобори”. Я цитую, а він усміхається.

– Ніби відео дивлюся, наскільки близькими були мені ці люди, – каже з нотками чи жалю, чи ностальгії.

Я знала весь склад співаків. Пані Людмила Тимощук виїхала потім до Італії. Ми довго розмовляємо, згадуючи події минулого століття, записи колективу у студії обласного радіо, де я на той час уже працювала, час гучної слави  цього фольк-гурту. Вони виступали всюди: від Москви і Києва до окраїн області. Які ж у них були красиві вишиванки! Зрештою, ще є порох в порохівницях – заслужені артисти України Адріана Онуфрійчук,  Леонід Корженевський ще на сцені….

– Мені так подобалася назва  медових гір, що в 2004 році я  створив однойменний колектив у Києві. Я вже не ставив за основу народну пісню, а хотів показати, що українські співаки   конкурентноспроможні у світі, що їм під силу співати те, що співають світові зірки. І студенти консерваторії, які досконало володіли вокалом, віртуозно грали на скрипці, флейті і бандурі із поставленим завданням впоралися. Я й привіз із ними концертну програму до Тернополя. Це нове віяння, нова епоха, мета ансамблю зовсім інша, це розвиток. Зрештою, повторити ті «Медобори» з 80-их ми не прагли, бо двічі в одну річку не ввійдеш. Як же мені муляло душу, коли після успішного концерту, аншлагу, в одній з газет з’явилася стаття «Реінкарнація не відбулася». Та ніхто ж і не хотів реанімувати те, що минуло і відбулося… Прикро, що хтось не зрозумів цього саме в Тернополі.

– Зауважте, що думка автора може бути одиничною, це ж не громадська думка всіх глядачів. Ви все зробили для того, щоб втілити свою ідею в новий колектив. А хто не зрозумів, то його проблеми, близорукість, невміння  відчувати дух, час, талант світового рівня. А ви вже нічого і не зміните, повернувшись  у період тридцятирічної давності. Чи хотіли б таки  щось пережити по-іншому?

– Я коли очолив Тернопільський фольк-гурт «Медобори», зовсім не мав досвіду спілкування з творчими людьми. Я був авторитарним керівником. Це зараз, з висоти років, я розумію, що треба було вникати в  життя, вподобання співаків, мати до кожного підхід. Зрештою, навіть вміння вислухати, порадитися щодо репертуару якось бракувало. Може б ми і до цих пір ще працювали з тернополянами, якби я був толерантніший у той час. А так сталося так, як сталося.

І ми розмовляємо про Божий сценарій,  написаний для кожного з нас.  Говоримо і про  сучасну естрадну пісню, від якої не завжди в захопленні. Пан Марцинківський  поважає професіоналізм в усьому, а часто з рівнем дворової  музики  гурти заполоняють і сцену, й ефір.

– Тепер чомусь засоби масової інформації взагалі з ефіру забрали співаків, а натомість групи виконують незрозумілі речі малограмотною мовою. Теперішні пісні не завжди можна повторити, поспівати  гуртом, що було колись… Тепер те «колись» чомусь настирливо зветься «неформат», – ділиться  професор  вокального співу.

-У Вашій творчості поезія нерозривно пов’язана з музикою. Що є первинним?

-У мене немає первинності. Коли я пишу пісню, то одночасно звучить і мелодія і слова до неї туляться. Я навіть не зможу повторити слова, я мушу їх співати. Поки не закінчу пісню, ні за що не беруся.

– Чим для вас  є  створена вами пісня  –  застиглою емоцією,  картиною, фільмом, новелою?…

– Це як зліпок душевного стану на момент її створення. І потім, коли співаю цю пісню на сцені, згадую той стан, входжу в той образ і свої почуття передаю людям.

 – Сьогодення  зі своїми болями і проблемами  у вашому серці знову і знову відгукується  новими відчайдушними строфами.Коли слухаєш вашу композицію «Вставай, Україно!», вібрує душа в ритмі слів…

– Це постмайданівський твір, розрахований на велелюддя майданів, площ. Я співаю її на фестивалі для дітей, ми ж виховуємо українців мистецтвом. Там є такі слова: «Спитай себе, допоки ти ховатись будеш від своїх проблем? Іди сміливо до мети і наближай майбутнє кожним днем!» Ми її хором з учасниками фестивалю співаємо.

-А які ще  пісні  звучать хором із залом, де ви виступаєте?

-У мене є такий шлягер «Пан Степан». У дитячому центрі “Молода гвардія» в Одесі вона звучить найбільше, її всі знають. Бо «пан Степан – завзятий отаман, погибель ворогам». Кожен може підставити  будь-яке  прізвище українських отаманів, в тому числі і Степана Бандери. « Встань з могили, до бою».  отамане, повели  Такий лейтмотив пісні, яку ми разом усі співаємо. Ще є ритмічна фестивальна  пісня для дітей «Світу-мир», яку написали ми разом з Олексою Конононенком, виконує її  колектив «Зірниця» і лауреати фестивалю «Усі ми діти твої, Україно!». У моїй практиці був випадок, коли ще комуністи сиділи на перших рядах на урядовому концерті у Палаці «Україна», а на задніх рядах люди  стояли з блакитно-жовтими знаменами. Я співав тоді пісню про кобзаря і віночок українських пісень був приспівом для кожного куплету. Починали з  пісні про сусідку, потім про гречаники… І я бачу в залі  національний український прапор, мене переклинює і я співаю: «О, Україно, о, люба нене..» Організатори концерту, які вивіряли програму, кричать із закуліс: «Що ти  співаєш?!». А люди з жовто-блакитними знаменами співають разом зі мною і йдуть на сцену. Ті, із-за куліс: «Жени їх зі сцени!». А я показую, що нічого вже не зробиш. Патріоти щось говорять в мікрофон, обнімають мене, цілують. Тоді було дуже загострене відчуття  національної ідентичності.

– Бог щедро нагородив вас ще й прекрасним голосом. Ви отримали його у спадок чи це цілком ваш здобуток?

– У спадок. У мене дуже співуча родина. Батько й мати після війни вчилися співу у  вечірній музичній школі. А коли я вступив до музичного училища, то потрапив до того викладача, який навчав батьків. Такий спадок.

– Про вас знімають фільми, популярні кліпи на ваші пісні, ви очолюєте дуже престижне журі Міжнародного конкурсу-фестивалю «Усі ми діти твої, Україно», про вас є  книжки, ваші   професорсько-викладацькі праці. А яким ви були в дитинстві – збитошником чи   скромним хлопцем?

– Коли приїжджаю до себе в Полтаву, а я з селища Червоний шлях, то мене ще ті, з ким виріс, називають «індіанцем». Тоді я начитався Ф. Купера, бігав зі стрілами, луком і звали мене «Зірким оком». Відчайдухом був.

– А що дало знати, що зорі складуться у стежку на сцену, в мистецтво?

– Це я з шести років  знав. Співав і так, і під гітару. А коли голос ламався, десь у 9 класі, і ми писали твір «Ким я хочу бути», я щиро зізнався, що співаком. Клас думав, що я жартую, і наді мною сміялися. Я розізлився і вирішив класові довести, що я стану співаком. І став ним. Я співаю все – академічні твори, народні, естрадні, можу рок і тірольські пісні. Все це є в аудіоальбомах, в інтернеті.

– Колись ви  зрозуміли  сенс слів: “Обери собі роботу для душі, і не доведеться працювати жодного дня”.

-Так. Я цю фразу своїм двом синам завжди повторював. Андрій живе у Тайланді, Ярослав у Києві. Вони айтішники. Але Ярослав ще й відомий в Україні діджей, гастролює. Насправді, сродна праця  вершить чудеса. – Серед державних відзнак і нагород ви маєте і особливу – народний знак шани  „Честь і слава Тернопільщини”, яку вам вручили майже десять років тому…

– Так, – тепліють очі мого співбесідника. – Я з гордістю його ношу на свята. Ось недавно  на День вишиванки я вдягав  на роботу. Всі мене запитували про цю відзнаку і я не без гордості казав, що це відзнака Тернопілля, де починалася моя творча кар’єра. Мені здається, що навіть заздрість була в очах моїх колег. Хоч у  співробітників кафедри багато високих титулів і державних нагород та відзнак. Тернопільщина залишилася в моєму серці назавжди. У моєму робочому портфелі лежить  пісня на слова В.Вихруща «Мелодія землі». Я хотів би її словами  передати  вітання для читачів газети «Сільський господар»: «А земля, неначе, рідна мати , Від тривог і болю захистить.

Як її такої не кохати, Як її такої не любить!» Любімо свою землю, це основа наша, фундамент, без якого ми ніхто!

Людмила ОСТРОВСЬКА