18 березня, о 7.40, перестало битися серце заслуженого журналіста України Миколи Ротмана.

Останніх 14 років Микола Якович очолював обласну організацію Національної спілки журналістів України. Свого часу працював у хмельницькій обласній молодіжці, на керівних посадах у відомих тернопільських виданнях “Вільне життя” та “Свобода”, заснував і редагував газету “Четверта влада”. У травні йому мало б виповнитися лише 62… Планував випустити книжку про чорнобильців на Тернопільщині, вже навіть розпочав верстати, але не встиг… Тепер батькову роботу хочуть довершити його діти Надія і Олександр, повідомляє Нова тернопільська газета.

Про дитинство

– Знаю, що у тата було непросте дитинство, – розповів Олександр Ротман. – Коли йому було шість років, трагічно загинув його батько. Мама залишилася сама з трьома дітьми. Вдруге заміж так і не вийшла, усю себе присвятила дітям. Тато був дуже прив’язаний до старшого брата, власне, завдяки йому став журналістом. Коли прийшов з армії (служив у ракетних військах в Білорусі), брат уже навчався на геологічному факультеті у Львівському університеті ім. І. Франка і порадив подавати документи на журналістику. Очевидно, він бачив його хист до творчості, його любов до книг, періодики та читання… До речі, дядько два роки тому помер. Заразився якоюсь хворобою в Африці. Він часто їздив туди у відрядження як геолог.

Про хобі

– За що б тато не брався, – все у нього виходило. Саме завдяки йому я захопився карате. Він, до речі, у 1980 році увійшов до 8-ки кращих бійців на всесоюзному турнірі в Одесі. Коли ми переїхали до Тернополя, батько разом зі своїм студентським товаришем Петром Федоришиним потайки займався цим видом двобою у спортзалі “Спартак”, позаяк у Радянському Союзі тоді карате було заборонене. Я, малий, захоплено спостерігав за тренуваннями і пробував собі…

Пригадую також, коли мені було п’ять років, ми поїхали сім’єю на море. Він мене вчив там плавати. Я кажу до нього: “Вже пускай, я сам!” Він забирає руки, а я – камінчиком на дно… “Ну, будеш слухатися? Робити, як скажу?” — усміхається. І плавати таки навчив! А ще, коли ми жили в Хмельницькому, поблизу нашого будинку був крутий спуск. Тато купив мені лижі і взявся мене вчити. Він мав якийсь особливий підхід, бо вже до вечора я катався майже на рівні з іншими. Йдемо додому, тато каже, давай наввипередки, в мене ноги гудуть, але мовчу, біжу разом з ним...

Батько навчив мене грати в шахи, знимкувати і робити фотографії. У ванній у нас була фотостудія, таке собі таїнство. Він дуже любив фотографувати, особливо природу і людей. Стільки фотоальбомів його залишилося…

Про журналістику

– Журналістика – батькова стихія, він віддавався цій роботі сповна. Якось Гордій Безкоровайний розповідав, що, коли батько працював у редакції газети “Свобода”, у них не було статті на першу сторінку, а через півгодини мав здатися номер. І тато за 15 хвилин написав передовицю! Усі були шоковані.

До речі, тато ніколи не наполягав, щоб я йшов у журналістику. У мене – технічна освіта. Але журналістика мене таки не оминула. Батько, щоправда, це сприйняв, як належне, наче так і мало бути. Пригадую, коли працював у газеті “Репортер”, телефонують з адміністрації, запрошують на урочистості з нагоди Дня журналіста. Приходжу на зібрання, батько як голова спілки вітає усіх зі святом. Починає вручати відзнаки і раптом я чую… своє прізвище. Виходжу на загал, батько такий щасливий, усміхається, вручає грамоту і тисне мені руку.

Про книгу

Останніх п’ять-шість років батько писав книжку про чорнобильців Тернопільської області. Я навіть з ним їздив по районах, допомагав розшифровувати диктофонні записи. Він зібрав сотні історій ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, спогадів очевидців та переселенців. Вийшла своєрідна енциклопедія обсягом 600 сторінок. Дизайнер уже навіть почав працювати над версткою. Тато все пильнував, у роботі він був перфектціоністом. Деякі рукописи ще доправляв у лікарні. Хотів встигнути до 26 квітня – Дня пам’яті про чорнобильську трагедію. Він жив роботою, тому коли був нею захоплений, усе відходило на дальній план. Я казав, давай після лікарні поїдемо в санаторій, а потім трохи в село, відвідаємо бабцю, а він затявся, що поки не зробить книжки, нікуди не поїде. Не судилося…

Взагалі батько у нас боєць, ніколи не скаржився на здоров’я. Та що й казати, коли вперше потрапив до лікарні у майже 62 роки… Це трапилося 18 лютого. У лікарні медики виявили двосторонню пневмонію. Лікували 24 дні, потім я з Надійкою забрали його додому. Спочатку, наче нічого було, як кажуть, рідні стіни і то допомагають, але потім різко погіршало. Ми відразу ж викликали швидку. Хоча і того разу він особливо не скаржився, що його щось турбує, болить… Пригадую, приходжу до лікарні, батькові якраз робили зондування, питаю, що б він хотів, а він всміхнувся і попросив… ножа, аби повідрізати мотузки на руках. Словом, як завжди, не втрачав почуття гумору…

Коротка біографія

Микола Якович Ротман народився 30 травня 1954 р. у с. Велика Клітна Красилівського р-ну Хмельницької обл. У 1979р. закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Працював у редакції хмельницької обласної молодіжної газети “Корчагінець”. З 1985 р. — в Тернополі. Працював у редакції газети “Вільне життя” (заступником відповідального секретаря, завідуючим відділом, заступником редактора). У 1990 р. перейшов до редакції газети “Свобода”, де був заступником редактора, а у 1995-2005 роках — головним редактором. З грудня 2005-го до 2008 р. видавав газету “Четверта влада”. Член редакційної колегії 3-томного енциклопедичного видання “Тернопільщина. Історія міст і сіл”. Співавтор книги “Тарас Шевченко у пам'яті поколінь” (2014).

З 2002 р. і до останніх днів життя (третій термін поспіль!) Микола Ротман очолював Тернопільську обласну організацію НСЖУ. Був здібним організатором, талановитим журналістом і редактором, людиною унікальної доброти, за що його надзвичайно любили і цінували усі журналісти-колеги і всі, хто його просто знав…