Як прикласти мушлю до вуха, то ніби чуєш шум моря. Оцю сув’язь об’єкта реального й витвореного ним відчуттів можна застосувати й до міст. Адже вони діють на нас тактильно й візуально (так, ще й звуково), зроджуючи сув’язь асоціацій, рефлексій та просто настроїв, котрі не можна втримати у пальцях, достеменно вивчити й описати. Одне з таких вражаючих міст для мене — Бережани.

Воно — калейдоскоп деталей. Поручні, що повзуть догори змією. Балкони із датою закладення будинку, маскарони котрі усміхаються/шкіряться/регочуться. Самотній стілець біля навстіж відкритого вікна, а з того вікна видно дахи сусіднього будинку. Голуби біля ратуші, бамкання годинника. Рипливі двері, що не хочуть відчинятись. Лабіринти внутрішніх двориків, що ними можна блукати годинами, перетікаючи з одного в інший. Приємні кольори давнього тиньку, що так пасують цим стінам. Старі шафи на сходових майданчиках, ветхі вишивки та інші ніжно-приватні речі. Здається, тут давністю просочена кожна точка.

DSC_4880(1)

Всі ці дещиці складно описати, ба навіть більша частина з них просковзує повз погляд. Вони залишаються ніби десь збоку, в дужках, мають вигляд примітки, але творять настрій, отой шум, що фоново лунає у мозку. Такий шум, як передчуття свята — тендітне сум’яття очікування.

Це місто радо відкриває свою середину: дає зазирнути у внутрішні двори, торкнутись клямок, порипіти дерев’яними сходами й схолодити ноги об кам’яні. Тут погляд карколомно ковзає, вивчаючи підвальні ґратки, консолі балконів, ліпнину фасадів.

DSC_4869(1)

DSC_4914(1)

За якоюсь традицією (я не проти її перервати) потрапляю в Бережани у час спеки. Так, що дверні ручки нагріваються, а скло, здається, іскриться. Зрештою, рятунок тут же — у прохолоді кам’яниць. З іншого боку, це нагода глянути на місто, помножене на двоє, адже тіні витворюють свій, автономний простір, що лише частково перегукується із простором, скажімо так, реальний.

DSC_9218

DSC_4867(1)

DSC_4794

Усі ці враження сплітаються в легкий шум у вухах, і щоразу, коли згадую свої мандрівки у Бережани, починає сиренно звучати, закликаючи повернутись, зваблюючи пройтись  улюбленими маршрутами й навідатись до добре знайомих кам’яниць, відпочити біля нестихаюче-туркотливих голубів ратуші.

Анна Золотнюк

Фото авторки