Ніби й немало часу минулого з тої пори, коли з мережив аркуш буквицями сотворив чарівну подобизну рими. Але й досі зачудовуюся поезогрою. Бо чомусь переконаний, що він не мав жодного значення для створення віршованого дивовижжя. Дивовижжя з яскравими познаками справжності.

Саме її, оту незвичайність, угледів, читаючи вірші Богдана Манюка з Підгайців на Тернопільщині. Знайомство з ними дало можливість ствердити, що мої схвальні літературознавчі відгуки на його поетичну книгу «Янголам написані листи» і драматичну поему «Фатум» були недаремними та очевидними у деяких твердженнях, пише zolotapektoral. Особливо тоді, коли говорити про поетичний пошук в інтерпретації Богдана Манюка. Якась незбагненність. Віршар залишається вірним собі у манері вираження думки. Але… Бачення незвичайного у звичайному в уяві віршника поєднується з простотою висловлення розмислу та словесною легкістю словогри, її органічністю, що є такою рідкістю у сучасній літературі. Зрештою, самі можете переконатися у цьому, читаючи цю добірку. І думаю, що вас теж зацікавлять карпатські асоціації самобутнього поета, народженого у галицькій глибинці.

Ігор Фарина, член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Лепких м. 

Богдан Манюк

Писанкове

З підворіття гУцула на стежу покотилась писанка, росте. Ей, закінчуй, зимо, в горах лежу* преч** весни в одежах із мережив, бо вона вже з небом тет-а-тет, бо сягнули ромби писанкові полонин. Хвилясті та прямі, доточили лінії казкове, без якого і катма обнови, що услід буятиме зимі. Доокола сто цяток у мандрах, ялинковий та зірчастий рай. Світлопоступ. Обрії – меандром. Великодньо. Таїнства пора.

*Лежання при хворобі; *збоку.

***** Полювали вітри розсерджені (всі прозоруч, усі з пітьми) на дерева з двома осердями: здобич, гУцуле, на! Візьми!

Два осердя, о, два осердя. Не майструйте ніхто стола, бо гаряче на ньому ствердне, бо холодне на смак – зола.

Вітер-велет, ватаг, за річкою вмить заблудлого зіштовхнув з дужим деревом, що зі свічкою*: маєш, гУцуле, дивину.

Зі свічі не ладнайте ліжко – сон лихий на такому, в нім шепіт шатана** – гейби трішки, але з обрисами вогнів.

Два осердя, свічу – на вогнище: одкричать, як сичі, між гір, доки небо в нічне полотнище не дов’яже з іскринок зір.

*Дерево з гіллякою-приростом, що стрімко росте вгору.; **чорта.

***** Не розбуджене дримбами* сонце – просто вогниво, те, без якого нікудишнє кресало, і в оці подорожнього небо й волога од жалю. За тихеньке простибі** понад горами сонцеві бігти. Не шкодуйте ні губ, ані дримбів, щоб зігрітись хутчіше півсвіту. В надвечір”ї прощально, протяжно звуки музики витіюваті. Стільки й сонця, що в кільцях мосяжних,*** у нічне подорожньому взяти.

*Губні музичні народні інструменти; **дякую; ***елементи кінського спорядження.

2016 р.

Доба в Карпатах

Назубрені серпи ялини зіжали темінь, сонце жнуть – його, закинувши на спини, нестимуть гори за стіну, де молотьба, як молодиця, і обійме, і підштовхне, аби вторинне – у копиці, а в міхи щастя – головне. І хай тоді не крутить мізки негода в темному плащі, бо на гуцульському боїську* ніколи світ не ледащів, а золоті зернини взявши, ген у світанок розсівав, де сонце виросте, як завше, всі перевершивши дива.

2017 р.

*Слово має кілька значень. В цьому тексті вжито у значенні – місце для обмолоту.

***** Забаритися в горах… Сусідами – янголи. Роздивлятися їх і долоні свої. І на мить, і назавше приборкане тайною повернути з вершини хмариних роїв. А відтак – до колиб,* що живуть завіконнями. І долонями гостя у шибці – щодня. О, на них не згубитися сирному конику – подивований щастям, копитце підняв і чекає на крильця, іще не доліплені. Зігріваю у жменях його за столом. Не пораньте цю крихітку чорними мітками або, світлому, чорне не згадуйте тло, бо сідлало минуле з очима невтішними і вітри норовисті спиняли. Тому, де копитцем ударить – засіється віршами і осонням, якому не йти у пітьму.

2017 р.

*Жител карпатських чабанів.

***** Драголяйники* ночі крилаті, безкрилі мимоволі на здиблене вогнище – всі. Золотими ронделями** відблиски скелі – зачарують повторами в першій росі. І горянину личили б часті повтори боговгодного щастя без поступу див. Драголяйників куцих вивищує морок до вигнанців полін, віртуозів рудих, віщувати народження навчених здавна у хатині гуцульській і в небі довкруж, Породіллям горянці та нічці – осанна за наближення світлого дару чимдуж.

2017 р. *Волоцюги; **різновид вірша.

***** Уподібнено Всесвіту рублену хату під горою гуцульською біля жили:* що найближче до Бога – похило, хрестато, а віддалене звично втішає малим – подишуром,**де можна життя помістити, перевіявши хутко непотріб увесь. А тарелі, сестриці планет, оповиті на стіні загадковістю, сиплять униз промінці візерунків на чорне і біле – вибирають гуцули, котре до снаги… Але зоряний пил, на обличчях осілий, кольорам на душі повертає борги.

*Джерело води; *дерев’яний мисник.

***** Одинокою жінкою зранку намріяно увертюру вітрів для фацелика* світлого, знаменитого, що розгортається віялом по обидва боки голови перед вітами, за якими зелено здіймаються велети до небес, а за ними за мить візерунчасто жінка – променем ніжним, фацелик – метеликом, зігріваючи плин висоти й неминучості.

*Традиційний головний убір заміжніх горянок-лемкинь. 2017 р.

Прощання

А сонце виміряє оком церковний купол і сумні ремінісценції бароко на сволоках та на стіні, притуленій до гір, до горя. Триперехресними хрести, бо як інакше до покори гуцульське лихо привести, що з голосами дзвону вільно, де «Плине кача*…». Боже мій, життя без обручів – надійне, якщо пусте воно, в пітьмі, але осонценим і в леті – назустріч кулі. Зблиском тут, а в засвіті… бійців намети посеред раю і покут… Найважче мірку з гореплину знімати сонцеві, відей**, коли волає мати: сину, на кого ж ти мене… Збудись!!! По колу сльози, біль – по колу давно заблудлої війни. Святі барокові – додолу, хоча ні кроку зі стіни…

2017 р.

*Пісня, з якою проводжають у засвіт українських героїв; *мабуть.

*****

У світ сипкий залюбиться вертепник молодий, коли зорю залубиця* везтиме з гір. Ади, яка фата в небесної – посріблена блакить, фантазмами** старезними підхоплена умить. Під бузинове дерево зорі тепер, на жаль… Од щастя і до марева всього лиш – вертикаль… Украдена – далекою, ще й шатан*** – вартовий. Вертепник вип’є. Декою**** зведе дугу брови.

*Легкі сани; **духи, що живуть під бузиновим деревом; ***чорт; ****десятьма грамами.