Тернопільський письменник, викладач, журналіст на власній сторінці у соцмережі Facebook розповів про будні бійців і Авдіївку, яку так з приємністю називає «наша».

- Вона для нас — принаймні в думках — починається ще в Карлівці або десь одразу за нею. За мостом через річечку Вовчу, укріпленим з обох боків блокпостами, повертаємо вправо. Це та сама Карлівка, що її Баско з Да Вінчі, Безом та іншими з першої хвилі, які з Майдану через «Десну» пішли на фронт, визволяли ще влітку 2014-го.

Уже втретє за тиждень я переїжджаю цей міст дорогою з бази в Новогродівці до авдіївської промзони, де наші позиції, і щоразу, коли ліворуч з’являється церква, звісно, Московсього патріархату, з яскраво-червоної цегли, мимохіть згадую, що на ній сидів сєпарський снайпер. Ми кажемо «сєпарський», хоча маємо на увазі російського, бо ж усе тут гібридне: і війна, й перемир’я... Про того снайпера Баско обмовився ще коли віз мене сюди вперше. І тепер я ловлю себе на думці, що, може, це кров тих, кого вбив той ушльопок, запеклася на червоній цеглі. Ну або його кров. Баско каже, що врешті-решт вони його таки зняли. Із такими думками та настроєм і наближаємось до Авдіївки. Але сьогодні Баско збоку, бо прихворів, температурить, а за кермом Русий, із вигляду ще зовсім хлопчина, і салон нашого старого буса кольору хакі із символікою Добровольчого корпусу на передньому склі, наповнений голосними ритмами «Ленти за лентою...». Спочатку «Лента за лентою набої подавай!..» — а тоді: «Вчєра пріснілся сон прекрасний, Ма-асква сгарєла целіком!..» — далі знову: «Лента за лентою!..» — так і їдемо. Мабуть, у Русого більше немає записів. Все це і глушить нас, і водночас наче підштовхує, навіть коли погойдуємося на вибоїнах, — і ми летимо далі. Нашого буса, яким возимо на передок і людей, і припаси, вже добре знають на всіх блокпостах, і Баско, коли каже пароль, який змінюється двічі на добу, дозволяє собі навіть трохи поприндитися. «Рижий» — кидає він. «Рудий», — із посмішкою поправляє його юнак-нацгвардієць і пропускає нас. Зліва, за церквою, на льоду, видніються чорні цятки рибалок, на березі, на тлі вмерзлої в лід зжовклої осоки, — їхні авто. За Карлівкою ще два села, я вже й назви запам’ятав — Успенка та Орлівка, і ми тягнемося то в долинку, то на горбок вибоїстою, в льодяній каші, дорогою. Зовні села мало чим відрізняються від, наприклад, наших волинських. Такі самі переважно непоказні хатки, і вишні та яблуні з-за плотів, і все це в інеї. І перила на мостах, і навіть автобусні зупинки, пофарбовані в синьо-жовте, — також в інеї. Того дня все було в інеї, навіть люди. Лише муляли око покинуті, зарослі бур’янами обійстя, а ще газові труби, точніше трубки із залишками жовтої фарби на іржавих підпорах, що вигинаються чотирикутниками вгору на поворотах у бічні вулички. І чому їх не вкопали? Мабуть, проводили газ іще за совєтів і вважали, що й так зійде, а чи просто полінувались? І знову в долині замерзлий ставок в обрамленні зжовклої осоки, і знову чорні цятки на ньому... «Лента за лентою!» — а потім знову: «Ма-асква сгарєла целіком!..». Утім, невдовзі заміть палаючої Москви на обрії, із-за вкритої інеєм лісосмуги, з’являється цей огром, цей монстр, наче якийсь бурий жучисько, що виріс посеред степу, мовби його прип’яли тут до землі гігантськими кілками, які зближча виявляються трубами, — Авдіївський коксохім. Коли кілька днів тому вперше побачив його, то навіть порахував труби. Здається, тринадцять чи... чотирнадцять? Він димить і парує, і врешті-решт пропливає повз, і так ми влітаємо в Авдіївку. По боках будинки, щось на кшталт хрущовок, нашвидкуруч зліплених із бетонних блоків із жирними слідами сірої замазки на стиках. На перший погляд типове робітниче селище. Насправді таким воно і є, промисловим містом-супутником Донецька. Русий трохи збавив швидкість, і ми їдемо прямою як стріла вулицею. Вже пізніше я довідався, що це Індустріальний проспект. Ліворуч — забудова, все ті ж таки хрущовки барачного типу, праворуч — колії та зупинки, щоправда, безлюдні, під високими, щедро притрушеними інеєм, кущами, можливо, бузку. Над ними — такі самі, вкриті інеєм, височезні тополі. Мабуть, під тим бузком особливо гарно у травні? Але у травні скрізь гарно. А колії мають вигляд трамвайних, однак самого трамвая не видно, ми його так жодного разу й не бачили. В Україні лише близько половини обласних центрів мають трамвай, і Авдіївка, хоч і не обласний центр, також його має. До війни тут мешкало до 35 тис. люду, за мірками Донбасу не так і багато. Колись один журналіст із Донецька, з яким їхали потягом зі Львова до Тернополя, поцікавився в мене, скільки у «файному місті» мешканців, а коли почув, то сказав, що на Донбасі до трьохсот тисяч узагалі містом не вважається. Тоді я лише руками розвів, мовляв, що ж тут удієш, у нас не Донбас. А пізніше вже собі подумав, що на Заході України і 30 тис. — місто, а в Західній Європі для міста і 3 тис. достатньо. Втім, Авдіївка навіть на Донбасі місто помітне — завдяки своєму Коксохіму, найбільшому в Європі виробникові коксу, принаймні так було до війни, а може, є і нині, бо, попри бойові дії, завод і далі працює. У березні 2016-го ЗСУ разом із добровольцями відбили в орків — ми сєпарів називаємо ще й так — майже всю авдіївську промзону. Звідтоді там, на промці, постійні перестрілки й сутички, а в січні вже цього, 2017-го, — нове загострення, сєпари знову спробували наступати. Проте наші добре їм всипали і, пішовши в контратаку, відбили ще два опорники. Ми веземо нашим хлопцям із 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС тюки мішків для піску й маскувальні сітки, бо ж коли закінчиться війна, не відомо, а укріплюватися й маскуватися треба щодня. А ще веземо поповнення — мене, Мудрого, Крейзі та ще одного бійця з позивним Козачок. Знаю, що він із Полтави і що вертається на позиції «в лісі» після легкого поранення. Йому трохи посікло обличчя, але вже все загоїлося, лишилися тільки рожеві шрамчики на щоках і переніссі. Нічого, шрами прикрашають воїнів, а схвальні відгуки про Козачка як про справжнього воїна я чув і від командира, й від інших. У нашому бусі знову «Лента за лентою!..», а повз нас — Авдіївка. І знову труби, перемотані толем, які вже тягнуться горизонтально, а за ними все ті самі сірі панельки між тополями, якісь склади, металоконструкції, ще якісь, із вигляду закинуті, виробничі споруди за безконечними залізобетонними парканами. І подеколи серед цього урбаністичного нагромадження — ще й люди, й машини. Серед людей, як і серед машин, часто трапляються військові. А коли трамвайні колії повертають кудись іще правіше і зникають за поворотом, перед нами раптом з’являються інші — залізничні. І знову «стоп», іще один блокпост. Баско опускає скло і знову каже пароль, на цьому блокпосту вже інший, здається, Біляк... Моє місце біля вікна, поряд із Козачком, і, поки ми рушаємо, я розглядаю вже знайому, крайню від блокпоста, покалічену дев’ятиповерхівку з білої цегли з фанерою у вибитих вікнах і слідами від гранатометних влучань на стінах. На одному з нижніх балконів курять бійці. — Тут іще хтось живе? — запитую начеб сам у себе. — Знаю, що медики, може, ще хтось, — відповідає Баско. Ми повертаємо вліво, а чотири колії пішли прямо, на Донецьк. Поки перекочуємося через переїзд, я не відводжу погляду від апокаліптичної картинки з похилених стовпів, обвислих, покритих інеєм дротів, бетонних блоків, що перегороджують колії, та самотнього силуету песика серед того всього, чорного, мов донецьке вугілля, що завмер у нерішучості, ніби вагаючись, у який бік іти: наш чи сєпарський. І ще через квартал чи два ми в’їжджаємо у приватну забудову, що тягнеться в напрямку наших позицій майже до самої промки. І знову хатки, штахети, й вишні з-за штахет, і газові труби на іржавих підпорах, що тягнуться вздовж вулиці. Сюди вже долітають звуки вибухів, принаймні з СПГ, вже не кажучи про більші калібри, а якщо вітер від позицій, то чути й стрілкотню. Але люди тут за два з половиною роки війни вже звикли до пострілів. Зазвичай із чужими вони неговіркі, і їх можна зрозуміти. Іще від того Авдія, що дав ім’я поселенню, погляди його мешканців були звернені до Юзівки, теперішнього Донецька. Власне, місто й виникло, і сприймалося як частина більшого конгломерату, де Донецьк переростає в Макіївку та в Харцизьк і так далі. А тепер Авдіївка без Донецька — наче Ірпінь без Києва, Винники без Львова чи Велика Березовиця без Тернополя… Наче наречена без жениха. І навіть щедрий іній, що, мовби фатою, прикрив її вулиці та сквери, дроти, дерева, заводські труби, лише загострює відчуття розлуки. Тепер це прифронтове місто, східними околицями якого проходить лінія зіткнення, — наш тил, який уже є, тобто хоч якийсь. Та без визволення Донецька все одно не обійтися, хлопці кажуть, що це лише справа часу. Коли хати закінчуються, то знову починаються якісь склади, далі кар’єр, високовольтна, потім іще одна, ставок уже без рибалок, лісосмуга, а ще далі — просто передвечірня зимова імла, за якою ворог. Мимоволі думаєш, що тут тепер край Дикого поля. Бо тепер Дике поле для нас починається тут, у степу під Авдіївкою, і нам протистоїть новітня орда з російських окупантів та місцевих колаборантів та зрадників, що підняли зброю на найсвятіше, що у нас є, на нашу матір Україну. Відтак Козачка і Крейзі — на позиції «в ліс», Мудрого й мене — «на дачі». Русий вимикає музику, точніше вимкнув її ще за останніми хатами й звільнив місце за кермом для Баско, який, хоч і з температурою, але більш досвідчений на цій дорозі. І вже вкотре Авдіївка закінчується для нас разом із піснею, цього разу, здається, на словах «…юнак-кулеметник їх вправно косив!» — і ми починаємо ще один день на авдіївській промці. Баско вперше доставляє нас аж під самі позиції, бо минулі рази ми ще у приватному секторі перевантажувалися до Беза. Але цього разу Безів Nissan не завівся, і Баско намагається якомога швидше доїхати до місця, бо цей відтинок шляху сєпари вже пристріляли, й міна чи «сапог» можуть прилетіти будь-якої миті.

Фото з особистого архіву Олександра Вільчинського