Оприлюднено правду про князівське минуле містечка на Тернопільщині (фото)
Літератор з Тернопілля Ігор Фарина відкриває завісу історичного минулого Шумська
- Ще в далекому 1973-му письменник та краєзнавець Гаврило Чернихівський уперше на сторінках періодики розповів про декабриста Костянтина Ігельстрома, який народився у Шумську. Відтоді ім’я цієї людини неодноразово з’являлося у різних виданнях, - пише на сторінках «Золотої Пекторалі» Ігор Фарина.
- Хто ж він, волонтер волі з маленького містечка над Вілією? Мабуть варто про нього розповісти детальніше, бо шумчани (і не тільки вони) ще недостатньо знають про цю особистість, незважаючи на існуючий масив інформації.
Отож, Костянтин Ігельстром народився за 13 років до вторгнення Наполеона на територію Російської імперії. Саме це збройне протистояння двох армій і кинуло в серця людей зернятка сподівань на позитивні суспільні зміни і значно вплинуло на діяльність таємних товариств, до яких увійшли найосвіченіші люди того часу.
Немає жодного сумніву, що саме до таких належав і майбутній декабрист. Зрештою, висновок про це ви можете зробити самі. Його батько – Густав Ігельстром походив з обрусілих німців, належав до дворян, хоч особливих статків і не мав. Важко сказати які вітри часу занесли його у наш край. Можна припустити, що він мав якісь невідомі справи з тодішніми власниками містечка князями Радзивілами і вони милостиво дозволили прусакові та його сімейству жити в одній з численних маєтностей магнатів та наглядати за нею. Скоріше за все, так воно і було, бо іншого пояснення просто не існує.
Та як би там не було, а його син отримав пристойну, як на той час, освіту і став робити військову кар’єру. Без перебільшення можна сказати, що все це відбувалося доволі успішно. Адже в 26 років він став капітаном та командиром батальйону в окремому Литовському корпусі. І якби не події на Сенатській площі Петербурга, то він, очевидно, ще в молодому віці став би генералом і очолив би якесь велике військове з’єднання. Навряд чи пристрастився б до штабної роботи, коли вже замолоду відчував небажання займатися нею. Та й сповідуючи високі ідеали патріотизму і порядності, він малоймовірно чи захотів би втрачати любов солдатів, бо бачив – підлеглі готові йти за ним у вогонь та воду.
А ще молодий Костянтин віддавав перевагу вільнодумству. Це, зрештою, і привело йог до таємного товариства «Військові друзі». Саме воно у 1825-му взяло активну участь у повстанні декабристів. Як відомо, воно закінчилося поразкою. Царською владою було безжально страчено п’ятьох найпомітніших бунтівників. А решту (це стосувалося офіцерів, які належали до таємних товариств) було позбавлено звань та дворянства і відправлено на заслання у Сибір. На Нерчинських рудних копальнях опинився і Костянтин Ігельстром, якого засудили на 10 років.
Мимоволі згадалися поетичні рядки Олександра Пушкіна. «Во голубине сибирских руд храните гордое терпенье. Не пропадет ваш скорбний труд и дум высокое стремленье». Ці рядки, очевидно, звернені і до уродженця Шумська, якого немилостива доля занесла так далеко від рідної землі.
Після такого суворого покарання знущання над декабристом продовжувалися. Рядовим солдатом нашого краянина відправили на Кавказ, де на той час тривали воєнні дії. Слава Богу, він лишився живим, і навіть добився, що йому знову почали присвоювати офіцерські звання. Правда, перед відставкою у 43-річному віці встиг дослужитися лише до чину поручика. Та був радий і цьому, бо розумів, що його юнацькі мрії не справдилися. Але треба було якось жити, а оте звання дозволяло хоч якось виживати. Позбувшись пут царської армії, ще кілька років мешкав під Таганрогом, де й помер.
Ще декілька фактів з біографії містечка. Після розпаду Галицько-Волинської держави місцевість відійшла до Великого Литовського князівства. Тоді Шумськом володів князі Любарт Гедимінович. Литовські володарі (уже нащадки отого першого власника-чужинця) передали поселення старості замку у Крем’янці Івану Богушу з роду Боговитинів і скріпили це грамотою. Майже століття його нащадки розпоряджалися тут і вели міжусобні війни. Цікаво, що саме в 1527-му поселення розділили на дві частини: власне Шумськ і Пігаси, що пізніше стали Рохмановим. Про цей факт згадуємо ще ось чому. У 1619-му в Рохманові Кирило Транквілон (Ставровецький) видрукував «Євангеліє учителное», примірник якого нині зберігається у Кременецькому краєзнавчому музеї. Ймовірніше за все, сам факт появи видання відбувся на території, яка колись належала містечку. Чи можна припустити, що Шумськ міг би стати центром книгодрукування, якби не той розподіл?
В 1603 році населений пункт відійшов до Малинських. Не буде, напевно, перебільшенням, стверджувати, що цей рід тоді чимало доброго зробив для містечка над Вілією. Скажімо, завдяки родині в 1632-му було побудовано Троїцьку православну церкву, яка, на жаль, не збереглася до наших днів. До її спорудження, між іншим, мав відношення чашник Данило Малинський, який прославився участю у братстві при Богоявленському монастирі у Кременці. Пізніше Малинські перейшли у католицизм, але залишилися такими ж непогамовними на ниві благодійності. Ними було споруджено мурований костьол, який пізніше став Преображенською церквою. До речі, над входом до неї і нині можна побачити герб родини Малинських, що ще раз вказує на її причетність до спорудження храму.
Якщо про ці факти з історії Шумська інколи згадують, то є два, які чомусь залишились поза увагою. Скажімо, в 1575-му на сеймику в Шумську був князь Андрій Курбський, який потрапив в опалу Івана Грозного, і через те втік на Волинь. Або таке. Десь наприкінці XVII століття тут жив шляхтич Дзялинський, котрий мав згуртувати волинську шляхту в 1794 році під час повстання під орудою генерала Тадеуша Костюшка.
…Розповідаючи про ці та інші моменти з біографії столиці Привілійщини, нерідко ставив перед собою запитання: чому свідчень минулого майже немає в містечку? Для мене, чесно кажучи, однозначного пояснення немає і досі. Адже, як мені здається, існувало (а, можливо, існує і до цього часу) ряд негативних факторів, які необхідно враховувати.
Спочатку згадаємо про таке. «Тернопільський енциклопедичний словник», приміром, згадує, що в 1648-му містечко дуже потерпіло від козацьких загонів під проводом Богдана Хмельницького. Таке цілком могло бути, бо в Шумську тоді жило чимало католиків. Не дивуюся, що про ймовірність такого факту немає жодної згадки в «Історії міст і сіл Української PCP. Тернопільська область». Адже це не вписувалося в тісні рамки комуністичної ідеології. Слава Богу, що з «ласки» редколегії там знайшлося місце для згадки про те, що багато місцевих селян приєдналися до загонів Колодки, який разом з Максимом Кривоносом штурмував фортецю на Замковій горі у Кременці.
Немає права не згадати і про таке. В 1654-му містечко зазнало набігів татарів. Через два роки це повторилося. Що вдалося зберегти тоді, у 1761-му понищила пожежа, яка охопила значну частину містечка. Негативно вплинуло і те, що після 1795-го Щумськ став волосним центром Російської імперії. Напівзабутим залишалося містечко і в епоху комуністичного тоталітаризму, хоч формально статус Шумська підвищився до рівня райцентру.
Мені здається, що привид минулого і досі незримо бродить містечком. Не буде, напевно, неправильним твердження, що оте «хуторянство» і досі негативно діє на свідомість шумчан.
Скажімо, чого лишень варта витівка якихось компартійних бонз, які без докорів сумління перейменували Шумськ на Шумське. Звісно, під тиском громадськості перед розвалом Союзу, влада змушена була відступити і повернути споконвічну назву. Та незважаючи на це, свідомості людей було завдано удару. Взагалі, складається враження, що царські чиновники, а потім комуністи намагалися доказати, що лише вони могли творити історію населеного пункту. Лишень тепер до нас при ходить правда про князівське минуле Шумська.
…Пожежа, хуторянство і пам’ять... Не існує у світі сили, яка сумістила б ці поняття. Та мусимо позбутися перших двох, якщо хочемо зрозуміти рідну землю, - переконаний Ігор Фарина.
Довідка «ТЕРЕНу».
Фарина Ігор Андрійович (нар. 26 березня 1958, с. Загір'я Зборівського району Тернопільської області) — український журналіст, літератор, поет, перекладач. Член Національної спілки журналістів України. Закінчив факультет журналістики Львівського університету (1980). Працював у редакціях Зборівської, Лановецької та Шумської районних газет; від 1991 — власний кореспондент тернопільської обласної газети «Свобода».
Живе у місті Шумську. У його творчому доробку - вірші, статті, переклади з французької і польської мов, краєзнавчі дослідження, які опубліковані у місцевій та всеукраїнській періодиці, альманасі «Курінь», збірниках. Автор збірок поезій «Думаю про журавля» (1998), «Пісня пісень» (2003, переспіви з біблійних текстів), «Осінні жорна» (2004), «Різьби по словодреві». Автор повісті-есе про Уласа Самчука «Пекуча чужина» (2005), а також повісті «Чорне сонце».
Фото автора та «Золотої Пекторалі»
