Частину переселенців зі Сходу України, які приїхали на Тернопільщину, бо війна під назвою АТО примусила залишити домівки і звичне життя, оселили в обласному геріатричному пансіонаті, що в Петриках. Признаюсь чесно, що, їдучи туди, аби щось дізнатись про цих людей, уявляла собі, що всі вони в основному старенькі, немічні, і вже мало чим переймаються та цікавляться, але виявилось, що це абсолютно не так.

    Як повідомив керівник закладу Степан Глушок, перших переселенців   у пансіонат прийняли незадовго після відомих подій у 2014-му. Прибуло тоді 24 особи, 3-є з них – з Криму. Згодом восьмеро вибули до родичів, а п’ятеро померли (це були люди похилого віку з важкими хронічними захворюваннями). На даний час у пансіонаті проживає одинадцятеро  –  це жителі Донецької і Луганської областей, і всі  вони мають родинні зв’язки з Тернопільщиною. Вік  – близько 60 років. Є три подружжя, одне з них – з 2-ома дорослими синами з особливими потребами.

      Згідно Положення про пансіонат поселити в заклад можна лише самотніх людей – пенсіонерів та інвалідів 1 і  2 групи. Однак щодо переселенців із зони АТО цих вимог департаментом соціального захисту населення дозволено не дотримуватись. Так, наприклад, в однієї жінки-переселенки  в Тернополі  проживає дочка і внуки, але вона виявила бажання  поселитись у пансіонаті. В іншої теж є дочка-тернополянка, однак вона  вже тривалий час перебуває на заробітках в Греції.

«В усіх переселенців на колишньому місці проживання залишились квартири, за які вони, зрозуміло, дуже переживають, тож постійно телефонують туди сусідам чи знайомим, розпитують, чи все з житлом гаразд, - каже Степна Глушок. - Наскільки мені відомо, поки що не було сигналів, що якусь квартиру відкрили, обікрали чи щось подібне».

   - А тут які проблеми їх турбують, Степане Васильовичу?

   - Про це ви краще в них самих запитаєте. Але якихось очевидних, щоб вони приходили до мене і скаржилися, наразі не знаю. Звичайно, спочатку люди були в стресі, бо довелося пережити багато. Звикали поступово до нового укладу життя у колективному домі, періодично спілкувались з нашим психологом. Зараз вони повністю адаптувалися, і в основному задоволені тими соціальними послугами, які їм надаються.  Умови  у нас хороші:  харчування 4-х разове, їжа завжди свіжа, смачна, калорійна, меню різноманітне. Заклад  в достатніх обсягах забезпечений м’яким і твердим інвентарем, є власна пральня,  розташований у зеленій зоні, на території  15 років тому висаджено фруктовий сад, облаштовані місця для відпочинку. У пансіонаті мешканці отримують необхідне лікування (у штаті є 2 лікаря-терапевта, лікар-психіатр, психолог, 9 медсестер, масажист, фахівець з фізичної реабілітації, 43 молодших медсестри. При потребі надання високоспеціалізованої допомоги  консультуємо і лікуємо мешканців у лікувально-профілактичних закладах Тернопільського району і Тернополя. Особи із задовільним станом здоров’я і фізичними можливостями не обмежені у пересуванні за межі закладу. Однак, попри все, деякі побажання мешканців-переселенців реалізувати неможливо. Для прикладу, бажання самостійно готувати для себе їжу - індивідуальні кухні у пансіонаті не передбачені,  а вхід сторонніх осіб у харчоблок заборонений як вимогами щодо забезпечення санепідрежиму, так і технікою протипожежної безпеки.

dscn1353

   - Чи не було якихось конфліктів з представниками місцевого населення через політичні настрої або мову?

   - Щодо мови, то лише одна сім’я  російськомовна, та й з ними жодних проблем не виникало. А взагалі, коли все тільки почалося, наші люди сприймали переселенців насторожено, і я, чесно кажучи, переживав, бо ж і у нас тут є націоналісти, але обійшлося, слава Богу, без неприємних ситуацій.

    Мої хибні уявлення про «стареньких та немічних» Степан Глушок остаточно розбив розповіддю про 62-річного переселенця з Стаханова на Луганщині, який щодня пробігає мінімум по 10 кілометрів, запросто перепливає Тернопільський став, постійно займається у тренажерному залі, грає в футбол з жителями села. Думаю, цьому чоловіку не дуже комфортно у геріатричному пансіонаті чисто з психологічної точки зору, але що поробиш – обставини.  І насамкінець - про незвичайну історію кохання, яке також народилося попри усі обставини і проблеми. 35-річний переселенець-інвалід невдовзі після приїзду в геріатричний пансіонат закохався у дівчину із сусіднього інтернату для інвалідів. Почуття сильне, молодий чоловік говорить, що вже й жити без своєї обраниці  не може. Дівчина відповідає взаємністю, закохані мріють і хочуть одружитись. Але проживати разом після одруження вони не зможуть у жодному із закладів, бо таке поселення Положеннями про заклади не передбачено. Зрозуміло, що і винаймати житло у них не буде можливості, бо на це потрібні немалі кошти. В Донецьку у батьків молодого чоловіка є квартира, куди він вже навіть повертався одного разу, коли зрозумів, що тут в нього нема можливості працювати, але війна погнала назад. І тим більше тамтешня ситуація не для пари, де обоє з особливими потребами.

   Ось така життєстверджуюча і водночас сумна історія. Про розмову з переселенцями, які проживають в Петриківському обласному геріатричному пансіонаті – в наступному матеріалі.

Світлана МИЧКО

Фото автора

Довідка. На головному фото – переселенці з Донеччини Світлана Осипенко (Родіонова) та Микола і Галина Овсієнко, які проживають зараз в геріатричному пансіонаті в Петриках.