Володимир Кравець – ректор Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка 27-ий рік поспіль. Пригадую, коли сама навчалася в цьому виші, на лекції ректора приходили студенти зі старших курсів, хоч у них цієї пари не було в розкладі. Володимир Петрович цікаво розповідав про сімейні цінності, не тривіально і, що головне, говорив чесно. Днями ми спілкувалися про те, яким студентом був сам ректор, повідомляє Погляд.

Нотатки з розмови

На жаль чи на радість, бути вчителем або викладачем я не мріяв ніколи. Закінчивши школу із золотою медаллю, бачив себе військовим. Відтак, спочатку вступив у Київське танкове училище, де планував осягнути спеціальність танкіста, але через два місяці покинув навчання. В той час у армії були жорсткі правила, дисципліна, не так, як тепер. А мені бракувало дисциплінованості. Тож військова сфера – далеко не моє.

Після цього працював оператором дискових фільтрів, бригадиром на цукровому заводі у Кременці. Тут отримав цікавий досвід в сенсі становлення особистості, вчився активної соціалізації.

Згодом вступив на навчання до Кременецького педінституту. Чому? Пояснення просте: у мене не було батька, а залишати маму і їхати в інше місто не випадало. Так я потрапив на фізмат. До третього курсу жив вдома. На останньому продовжив навчання в Тернополі, де вже поселився у гуртожитку, в цьому приміщенні зараз фізико-математичний факультет ТНПУ ім. В. Гнатюка. Спочатку у кімнаті нас було вісімнадцятеро (!), як в солдатських казармах. Через два місяці після цього інститут орендував студентам кімнати на двох поверхах у гуртожитку “Машзаводу”, що на проспекті Степана Бандери. Тут вже нас жило четверо у кімнаті.

Студенти жили веселіше

Від мами я навчився багатьох кулінарних речей. Хлопці з кімнати були з ближніх до Тернополя сіл, тож часто привозили продукти з дому – качок, курей, сало, м’ясо, а готував я – супи, борщі, рагу, тушковані страви. До сьогоднішнього дня успішно кулінарю.

Як відмінник, стипендію отримував підвищену – 35 карбованців, згодом 43 крб. – непогані гроші на той час. Приміром, за 10 крб. можна було з товариством із 4 осіб посидіти в ресторані і навіть випити чарку горілки. Продукти харчування були дешевими, на сніданок хрестоматійно були батон (22 коп.) і кефір (28 коп.).

Студенти жили веселіше, ніж нині. Менше думали про матеріальне чи як “вбити” когось своїм зовнішнім виглядом.

«Двічі мене викликали в КГБ за анекдоти про політбюро»

З першого курсу навчання я був капітаном команд КВН. Особисто організовував розважальну програму «Кабачок «13 стільців» – це своєрідний театр мініатюр. Спочатку виступали на рівні інституту – перед усім викладацьким складом і ректором. Потім почали гастролювати селами і районними центрами Тернопільщини, навіть гонорари отримували. Жартували в основному про викладачів, над життям. Мене двічі викликали в КГБ за анекдоти про політбюро…

У виписці до диплому не маю жодної четвірки. За оцінками і в школі, і в інституті був перфекціоністом. Але за стилем поведінки – далеко не такий досконалий. У школі на всіх педрадах часто вагалися, яку ж оцінку з поведінки мені ставити.

Прокуратура крокувала по слідах, доки не відпрацюєш 3 роки

Будучи студентами, ми не ставили перед собою захмарних цілей. Нас ніхто не питав, де хочемо працювати, – «іменем революції» відправляли на Рівненщину, Полісся, Карпати. Не дай, Боже, не поїдеш – не дадуть працювати ніде більше. Прокуратура крокувала по слідах, доки не відпрацюєш 3 роки після інституту. Зараз, до речі, знову до цього повертаються, бо у село ніхто не йде працювати.

Завжди кажу студентам, що цей період їхнього життя – найкращий. Слід прожити його так, аби було що згадати. Бо коли все покладеш на вівтар “болонської системи”, весь час проводитимеш у читальних залах, хоч це теж потрібно, не матимеш, що згадати. Всього повинно бути в міру.