Чи так буває?

4 серпня в церковному календарі ми згадували пам'ять святої Марії Магдалини. Її шанує як західна так і східна християнська традиція. Для пересічного обивателя це ім’я нічого не говорить, ну, можливо, якісь асоціації у стилі Дена Брауна. Та ця історична особа, справді не типова і надзвичайно повчальна у багатьох відношеннях.

Народилась у першому столітті у містечку Магдала, біля Генезаретського моря. Всевишній не обділив її вродою і ця врода стала для неї фатальною, бо молодість пройшла так шалено, що зло фізично оселилось у її тілі. Ісус, як пише євангеліст Лука, вигнав із неї 7 бісів і з того часу Марія не покидає Господа, ідучи за ним до кінця.  Вона присутня біля Голгофської агонії, вона йде намастити тіло Ісуса по його смерті,  їй одній із перших являється воскреслий Христос. Пізніше Марія Магдалина із великою ревністю проповідує Євангеліє околицями Риму і навіть спілкується з римським імператором Тиберієм. На схилі літ помирає у місті Ефезі, що у малій Азії. По смерті на її могилі відбуваються дивовижні речі, безліч чудес і зцілень, а християнська спільнота присвоює її титул рівноапостольної.

Не так багато жінок його удостоїлось. Олена – мати Константина, римського імператора, київська княгиня Ольга – баба князя Володимира Великого, свята Ніна – просвітителька Грузії  були вінценосними особами, маючи у руках відповідні важелі впливу. А тут - звичайна жінка, без особливої харизми, стає мироносицею, святою, рівною апостолам. І що найбільше вражає нашу повсякденну уяву про мораль і норми святості, так це сутність її буття: елітна блудниця, куртизанка, яка, мабуть, звела не одного чоловіка, розвертає своє життя на 180 градусів і стає святою, якій ось уже 19 століть приносять молитви мільйони людей.

Чи це можливо?

Ми звикли бачити святих на стінах храмів і уявляти, що це люди, які їдять золоту манну і ходять по хмарах, що це напівміфічні істоти, які мають відшліфовану до деталей біографію та з дитинства все що робили, так це били поклони і молились довгі виснажливі молитви. І приміряючи до себе, не раз робимо невтішний висновок: де я, а де вони?

Ба більше, не раз чуємо менторські репліки: ”Ти диви, та до неї пів села замолоду переходило, а тепер дивись, яка побожна стала…”, чи ”та то колишній комуняка і регіонал, а він нині в церкві свічку тримає?”, чи “та вона з сусідами всіма пересварилась, а до причастя кожної неділі ходить”.

Якщо думати такою логікою, то прийдеться викреслити із церковного календаря і замалювати ікони таких велетів духу, як апостол Павло, листами якого зачитуються навіть мусульмани. Бо апостол народів свої молоді роки присвятив переслідуванню ранньої християнської спільноти. Він в цьому щиро признається, говорячи: ”я гонив Церкву Божу”. Потрібно, згідно цієї думки, забути про великого іспанця, через якого Господь у середньовіччі оновив католицьку Церкву, святого Ігнатія Лойолу, бо він свою молодість віддав офіцерським розвагам, жінкам і вину. Треба тоді і забути рівноапостольну Марію Магдалину, бо вона в юності, як каже сучасна молодь ”відривалася по повній”. Та ця логіка нічого спільного не має з християнством, вона в своїй суті просякнута банальним фарисейством та бажанням стати у своїх очах кращим за рахунок вичислення негативу в інших. Колись говорив святий Антоній, що найбільше чудо – це не воскресіння мертвих, але бачення і усвідомлення власних, а не чужих гріхів…

І є певна категорія людей, які тільки й живуть тим, що займаються обсмоктуванням деталей з чужих біографій, отримуючи при цьому не абияку патологічну насолоду. Ці люди внутрішньо вважають себе кращими, та насправді є примітивними фарисеями. Мудрий Конфуцій говорив: ”Люди великі – говорять про ідеї, люди середні – говорять про справи, люди маленькі – говорять про інших”.

“Кожний святий має своє минуле, кожний грішник має своє майбутнє”, - каже папа Франциск. І дійсно, зміст Євангелія полягає у тому, що Ісус приходить не до ідеальних людей, йде до зранених гріхом, щоб їх з нього витягнути. Згадаймо притчі про загублену вівцю, про загублену драхму, про блудного сина. Ісус ясно і однозначно каже: “Я не прийшов кликати праведних до покаяння, але грішних, здоровим не потрібно лікаря, лише хворим, бо істино говорю Вам, що більша радість у небі за одного грішника, що кається, аніж за дев’яносто дев’ять праведників, які не потребують покаяння” (Лука 15:7).

Великий моральний авторитет усієї християнської Церкви, святий Іван Золотоустий вчив, що Церква є місцем, де грішні люди мають шанс стати праведними, церква не є для перфектних, прилизаних, з крилами за спиною. Навпаки, для людей грішних, розбитих, не раз із величезним тягарем помилок за спиною.

Свята Марія Магдалина своїм життям хоче сказати нам, принаймні, дві важливі речі. Кожен святий має минуле – кожен грішник майбутнє, а першою ознакою здорової християнської психіки є дар бачити не чужі, а власні гріхи.

Чи візьмемо від рівноапостольної урок?  Залежить ні від кого більше, окрім нас.