Час невблаганний... Здається, що він минає, забираючи нас із собою, але се не так. Не час минає, а ми минаємо, минає знайомий нам світ, а ми часто ще й помагаємо йому минати. Ми забираємо зі собою все, що було нам знайомим, усе, що було нам дорогим. А нові покоління приходять на сю благословенну (чи прокляту?) планету і приносять щось нове, щось незвичне, але часто й просто добре забуте старе... 

Минуле стрімко відходить у небуття. Хто чіпляється за нього, стають жертвами часу. Але чи є виправданим штучно розривати нитку спадковости між минулим і прийдешнім, що так легко робить сучасна людина? 

Я люблю мандрувати. Часто знимкую старі хати, хижі, шопи, хліви, обороги й інші будівлі, переважно збудовані сто і більше років тому. Більшість із них стоять покинуті, необжиті. Такі собі музеї під небом, музеї, які заростають бур'янами, травами та мохом. Свідки часів, які нам недоступні, свідки подій, про які ми лиш чули, свідки надій, які загубилися десь у Всесвіті...

Тому півтора століття світом зачала ширитися технологія фотографії. Вона перевернула образотворчу штуку (мистецтво) і да́ла людям змогу впіймати мить, яку вже ніґде не ве́рнеш. Спочатку чорно-білі, а відтак і кольорові знимки заполонили сторінки преси, книжок, альбомів. Але час показав, що ні вони, ні відео не годні передати повноти то́ї миті, яку ловлять. Згадані технології є лиш ключем до дверей пам'яті, за якими сховані цілі клубки спогадів і асоціацій. Я збираю ті ключі. Ключі з людьми, природою, архітектурою. Можливо, через багато років будуть панувати якісь інші технології впіймання моменту, але як ми дивимося на знимки 19-20 століть, так і наші нащадки будуть дивитися на знимки наших часів. І в очах невідомих їм людей будуть видіти радість і смуток, біль і щастя, давно забуті історії, увесь драматизм епохи, яку, може, колись назвуть «старими добрими часами», як ми іноді називаємо епоху наших дідів і прадідів...

Села Опілля

Колись Я.Головацький вважав, що Опілля простягається на північний схід до Збаража і на схід аж по Збруч. Звісно, щодо сходу Галичини проблематика етнорайонування не є вирішеною, але сам факт, що Збруч на зламі 20-21 століть є східною межею галицьких говорів (і західною межею подільських) є підставою до того, аби сі землі вважати невід'ємною частиною Галичини, а не якогось сусіднього краю. І вслід за Я.Головацьким я землі галицької частини сучасної Тернопільської області буду називати Опіллям.

Східне Опілля, яке є мені близьким, ще береже якийсь колорит 19 – початку 20 століття, який міста часто вже втратили. Але сей ледве відчутний дух і в селах теж занепадає. Тому десяток років я з товаришем шукали місце для проведення пластового табору. Дорога закинула нас у село Криве, коло Козови. Коли товариш літературною мовою не зміг порозумітися з цьоткою зі сільської ради, він попросив мене «навести контакти з місцевими». Я галицьким говором заговорив до тої пані, й вона радо відповіла:

- Jyk budete šly tow dorohow, – махнула рукою на захід, за село, – to vyjdete w lis, de za starow chatow lisnyka w dolyni jy džerela.

Ми взяли керунок, і скоро були коло згаданої хатчини...

Джерела ми знайшли. Правда, вони нам для таборового використання не підійшли. А покинута споруда надовго запала мені в пам'ять. Вона наче стала відправним пунктом для мого захоплення старовиною...

Будучи в захопленні від древньої князівської Теребовлі, яка розпочала своє історичне існування чи не з середини I тисячоліття нової ери, часто здійснюю мандри у згадане місто та околиці. У Микулинцях, наприклад, доволі добре збережені замок і палац... Там виготовляють квас, яким колись гамував спрагу. Дорогою до заводу я пригледів стару хатинку на схилі. У ній хтось живе, але, певно, то буде недовго. Стіна господарської частини споруди вже завалилася, дах також не в кращому стані. Надворі була весна, а для когось у житті – осінь чи майже зима...

У селі Деренівка коло Теребовлі попри дорогу до Янівського замку можна натрапити на багато старовинних хатчин. І хоч більшість мають добудови чи різноманітні осучаснення, частина зберігає вигляд і стан зламу 19-20 століть. А пройшовшися тим шляхом у дощову чи прохолодну пору можна взагалі отримати відчуття перенесення у світ без людей і навіть цивілізації – така тиша навколо...

Подібних хат по селах коло Теребовлі багато. Частина є обжитими, а частина стоїть пустками, заглядаючи у душі невдячним нащадкам. Деколи здається, що хати також мають душу і живуть своїм життям, приймаючи у себе одних і виживаючи з себе інших. З часом вони втомлюються і...

Десятиліття тому дощовою весною я відвідав село Личківці та вершини Медоборів коло нього (так званий Збручанський культовий центр). У селі є відновлений палац Тімельмана, кілька пам'ятників і старий ко́стьол на замковій горі. Коло ко́стьолу стоїть пошта та сільська рада. А навпроти – «пам'ятник» незалежності України (я так називаю занедбані за час від проголошення незалежності споруди). Вони навіюють смуток і розчарування...

Трохи далі дорогою на Богит (стародавнє святилище, яке існувало на зламі I-II тисячоліть нової ери), є цілий «двір-музей» просто неба 19 століття. На час мандрів були досить непогано збережені хата, комора, хлів, льох. З кожним роком сей двір все більше заростає чагарями, а будівлі руйнуються. Тепер се вже не миловидне обійстя, яким воно було ще на початку 2000-х, а гнітючий символ все наростаючого «покращення»...

Влітку декілька років опісля я на ровері вирушив у бік Бережан на пошуки місця під черговий табір. Мені дуже подобається центральне Опілля на захід від Золотої Липи. Проїхавши маршрутом Бережани – Малинівка – Нараїв – Рогачин – Лісники, саме у Нараєві я повидів дуже багато старих будинків і дворів, які файно збережені й обжиті. Та й історія самого поселення дуже добре вписується у парадиґму допису: колись тут було містечко із замком і палацом, але часи були безжальні і, ймовірно, географічне розташування тут не таке вдале, як у сусідніх Бережан. І місто занепало...

Старих будівель у Нараєві стільки, що на якусь мить я наче перенісся в 19 століття: дерев'яні шопи, мащені небескуватим вапном хати, старі плоти, копиці сіна, ґрунтові дороги й люди на полях, які працювали без жодних сучасних технічних засобів, а лише традиційними знаряддями праці – косами, сапами, плужком з кіньми...

А навколо – літо і цвіли липи...

Захотілося залишитися тут на безконечність, на вічність, малювати краєвиди, осяяні сонцем й інкрустовані зеленими лісами. Був би галицьким Сезаном, прославив би Галичину, цей центрально-слов’янський Прованс, у своїх картинах...

Вперше в селі Залужжя я побував з друзями восени багато років тому. Село було і є невіддільним передмістям Збаража, ще однієї стародавньої князівської столиці. Можна йти вулицею міста і, не помітивши того, опинитися у селі. Чи – навпаки. В околицях Залужжя є цікаві печери-святилища. Досліджуючи їх, я водночас зробив кілька знимок старих дворів.

Село є наче музеєм! Дуже багато споруд стовпової будови, причому є повністю з дерева (переважно комори, шопи), є з глиняними стінами (хати), є зі стінами, плетеними з ріща й обмазаними глиною (різноманітні господарські приміщення). Правда, чи не всі у критичному стані й спокійно очікують свого кінця... Більшість – великі за розмірами, добротно побудовані (на десятиліття, століття?) при відповідному догляді могли б стояти ще роками, могли би стати державним чи приватним музеєм просто неба, діяльність якого можна було би поставити на комерційну основу (проведення заходів, святкувань, зйомки кін, тематичних фотосесій і багато іншого). Могли би стати... А стають німими пережитками тисячоліття, яке відійшло...

Скалат з околицями

На початку зими, яка передувала Майданові, ми з другом мандрували околицями Скалата. Найбільше мене цікавили гори із древніми святилищами, але увагу привернули й старі хати по селах – я завжди цікавився будь-якою старовиною, а особливо архітектурними формами. Перше село на нашому маршруті – Полупанівка, розташоване на західних схилах Медоборів. Назва начебто походить від зневажливого звертання мешканців сусіднього Старого Скалата до чужоземних поселенців, яких за гонор називали «полупанами», тобто напівпанами. В селі багато будинків, які, будучи побудованими на зламі 19-20 століть чи до Другої світової війни, опісля пережили добудови та перебудови. А в долині коло річки було кілька збережених старих будівель. На одному обійсті – автентичний необгороджений двір, хата та господарські приміщення. А різьблені двері! Можливо, колись такі могли собі дозволити далеко не всі (хіба оті полупани, які не мали статусу чи титулу, але мали гроші). Мабуть, коло тої хати колись вирувало життя. Але... Тепер вікна дивляться чорнотою і пусткою, яка ладна поглинути до глибини серця.

Зовсім недалеко, на роздоріжжі стоїть будівля колишнього клюбу. Доволі велика і простора, але стіни вже облущені, частково зруйновані... А колись там була сцена, і молодь вправлялася у театральній штуці. Будинок, як то часто бувало, ймовірно, був побудований за гроші громади, яка була зацікавлена у культурному розвитку. З часів СРСР і дотепер та будівля державна, тобто... нічия. Яка держава, така і будівля?..

У Полупанівці є місце з промовистою назвою «Свята гора». У камені–моноліті є начебто відбиток стопи Богородиці, з якого струмує вода, що має, за переказами, цілющий вплив. Наразі у селі розвинений культ християнської Божої Матері, в язичницькі часи тут, ймовірно, були капища відповідної за функціями Богині чи Богинь. Після відвідин кирниць ми з другом попрямували на південь – у Старий Скалат.

Старий Скалат був попередником сучасного міста Скалат, згаданого в 1512 році. Через сю місцину проходили торгові шляхи на Збараж, Теребовлю, Кам'янець, Львів (ми якраз прямували новим-старим шляхом). Тут недалеко від траси є обійстя зі ще одною старою хатою. Вона обжита, до неї вели не одні сліди по снігу. Подвір'я заросле, а стан будівлі з виду такий, наче там живе (жила?) стара людина, яка ледве дає раду тій хаті. Швидше за все, з часом тут будуть руїни...

...Руїни як символ тенденції (та навіть цілої епохи) занепаду народного духу. Руїни, в які перетворюється чи не все, в тому числі й перетворилася одна з наступних хат.

Загальний вигляд подвір'я, тепер необгородженого, вказує на колишній достаток ґаздів. З одного боку від заїзду – хатина на підмурівку з каміння (колись було зроблено терасування), з іншого – хлів із коморами. Хата мала кілька кімнат, господарське приміщення. Тепер одна із стін розвалена, інші – в тріщинах.

Не кращий стан і в хати при дорозі, вже на межі з Новосілкою. Час забирає її з собою, безмовно натякаючи нам, що й наші творіння колись підуть у небуття. Навіть найбагатші палаци можуть стати нікому не потрібними, як свого часу стала ся хата, колись давно краща за сусідні, на що вказує її розмір і тип вікон (тому 80-100 років великі вікнини з кватирками не всі могли собі дозволити через ціну скла та виготовлення)...

У Новосілці (так, саме навколо цього села розташовані поля відбірної пшениці і саме тут виготовляють те, без чого не обходиться практично жодне застілля у краю, – «Пшеничне поле») мою увагу привернула майже повністю дерев'яна споруда, яка стоїть на крутому схилі, зарослому кущами. Подібно будують у Карпатах на зрубах. Захоплення у мене викликає факт, що стовпові конструкції, які стоять в основі стародавніх будівель, відомі були ще тисячоліття тому (по периметру в материк забивали стовпи і між ними ставили стіни – з колод, з ріща, з вальків глини – саме так багато народів світу, зокрема, й предки слов'ян (нас із вами) будували собі житла та господарські приміщення по селах, і до сеї пори багато де будують, але тепер вже частіше хліви, шопи, стодоли, хоча деякі еко-ентузіасти намагаються відродити стародавні традиції будування).

Дорогою до Скалата я з другом виділи старі будинки, в яких люди живуть і про них дбають – двері фарбовані, вікна но́ві, є вчіплені телевізійні антени, проведено електрику та газ. Частина тих споруд вже втратили свій первісний вигляд – вони обросли прибудовами нового часу. Виглядають, зіправди, як естетичне непорозуміння...

У містах, незважаючи на всі війни та руйнування, теж є багато старих будівель. Вони відмінного характеру, ніж у селах, адже несуть іншу архітектурну традицію. Але міська забудова минулих століть має свій колорит. Особисто мені подобаються одно чи кілька-поверхові будинки, внутрішні дворики, дерев'яні сходові клітки. Наприклад, у Скалаті, давньому місті із замком та явними і прихованими амбіціями, ще збереглися споруди, які наче показують усю драму старіння. На першій знимці – дім, який прилягає до Скалатської фортеці з заходу, а на другій знимці – двері будинку неподалік центру міста.

До майже трухлявих різьблених дверей за поржавілим кованим плотом проталована стежка, з вікон часом виглядають очі, наповнені смутком і надією на краще життя. Щодня хтось звідти виходить і йде на роботу, а ввечері повертається і закриває за собою двері в інше століття...

​Машина часу?..

Ситуація безвиході?..

Мала Батьківщина...

Було би дивним, аби, описавши стільки поселень (хоч се ще й не багато), я не згадав про ті, де ріс, звідки мо́є коріння. У Малому Ходачкові, який колись заснувала шляхта ходачкова (себто дрібна), а археологічні знахідки належать до черняхівської культури, трохи вище від мо́го обійстя сусіди через дорогу стару хату поштукатурили, побілили, вставили метало-пластикові вікна, й вона отримала нове життя. Але не зі всіма так є. Тому майже десяток літ тому я зробив знимку хати в районі “Коло кирнички”, де зазвичай стають автобуси (неофіційна, народна автобусна зупинка). До будинку хтось постійно навідується, але щороку стан споруди все гірший і гірший...

Стара хата лісника, яка стоїть у лісі, взагалі вже розвалена. За часів юности мого діда старий лісник жив тут. Коли я був малим, то стояли ще стіни з дахом, а також хлів неподалік. На кінець 2000-х – все в руїнах. Лісник інколи обробляє город. Все частіше – ріжуть ліс, який заростає хіба самосівом. Я тут любив прогулюватися дитиною. Можливо, колись своїх дітей поведу на прогулянку, по гриби чи, як мій дід, – викопати невеличке деревце у лісі, аби потім посадити його на пастівнику. Правда, ліс рідшає... А я все частіше згадую плакат із вояком та написом «Бережіт ліси, вони нам ще пригодять ся»

По іншу сторону річки, яка з півночі відмежовує моє обійстя від сусідських, через дорогу стоїть старенька хата. У ній ніхто давно не живе, але власники обробляють город. Недавно й бузок, який ріс попри дорогу, вирізали на ніц. Теперки хату добре видко з дороги. Її доля – визначена: стояти, поки не розсиплеться...

В селі, звідки інша лінія моїх родичів, в Шманьківцях, де колись над річкою стояв замок, і легенди про село сягають тисячолітньої давнини, теж донедавна були збережені старі споруди. Коло нашого обійстя сусіди жили у ще глиняній хаті. Коли старенька бабця померла, мо́я викупила в її сина ту ділянку зі всім, що там було. На знимці майже десятирічної давности, я стою коло хатчини, якої вже нема (розібрали, бо почала завалюватися сама).

Тато казав, що запах домашнього диму зі старої печі, який за багато-багато десятиліть (чи навіть століття) в'їдався у стіни, ще досі можна відчути у повітрі на тому місці...

Багато старих глиняних будівель у 21 столітті отримали «нове дихання» і теперки дивляться на світ метало-пластиковими вікнами, підставляють до сонця оштукатурені сучасними сумішами чи покриті пластиковою вагонкою боки... Але не всім так щастить, адже в більшості майбуття таке, як у хати, що через дорогу навпроти мо́го обійстя.

Хату – знесли. Відповідне й майбутнє – його нема. Лишився хіба старий пліт із брамою. І то – не надовго...

Я свою юність провів у Тернополі, місті з майже 500-літньою історією. Трохи вище від дому, в якому я живу, є вулиця Північна, де ще збереглися старі будинки (на диво, адже загарбники у мундирах Червоної армії в часі Другої світової війни місто майже стерли з лиця Землі). Колись се була одноповерхова окраїна міста з дорогами, не зовсім старанно викладеними бруком. Але сей брук там лежать і нині. Як і сто давноминулих літ тому, люди щовечора засинають під металічний стукіт поїздів по штриці, що зовсім поряд, у тих самих стінах, що й, можливо, їхні давні родичі...

І чомусь мені припали до душі сходи – дерев'яні сходи, які можна надибати у колись внутрішньому дворі коло вулиці імені Князя Острозького. Вся суть у тому, що ведуть вони в нікуди...

Час невблаганний... А люди – тим більше...

Кажуть, місто Дрезден (слов’янське Дрезно) в часі Другої світової війни було знищене практично повністю. Відразу після завершення війни було зібрано чи не всі можливі старі знимки, плани зруйнованих будинків, і почалася робота з відбудови. Робота триває до сих пір. Це – символ відроджуваного народного духу, символ зв’язку поколінь. Цінуючи та відтворюючи минуле, жителі міста водночас і продовжують себе у нащадках. А ми?.. Яке майбутнє у народу, який замки розбирав на хліви?.. Яке майбутнє у народу, який не цінує свого минулого?.. Цей народ приречений...

Борис Явір, Збруч