Мандрівники з Тернопільщини Іван Онисько та його товариш Юрій Регліс уже два місяці йдуть пішки босими з Ужгорода в Харків.

З самого ранку Юрко, а за ним і Ядвіга, засіли за барабанну установку, і перевіряли, чи не втратили вони набуті ще вчора навики по вистукуванню ритмів. Добре, що крім нас там нікого не було, бо ці звуки важко було назвати мистецько-привабливими. Попри те, Юрко вважає, що розвинув в собі неабиякі барабанщицькі здібності. Десь о 8 навідався Сергій, а за ним і Микола. Розігріли борщ, над яким вчора смачно чаклувала Іра, поснідали і пішли в дорогу. Дорога наша, звісно ж, була ярами. Можна було йти асфальтованими вулицями, але хлопці з гурту «ЯРИ» повели нас прекрасними краснокутськими ярами.

Частину шляху ми йшли навпростець, без стежок, тому змогли сповна відчути всю їхню красу. Вже на виході з Краснокутська, була певна зміна, яка дуже кидалась в очі. А саме те, що Роза йшла не як завжди, попереду всіх, а вже позаду. Сергій був з велосипедом, тому взяв її рюкзак на багажник. Іти стало трохи краще. Але все ж Роза залишалась позаду. Хлопці довели нас до заповідника «Слобожанський», показали стежку, по якій ми мали йти і попрощались. На нас чекали прекрасні краєвиди. Ми чули, що там водяться дикі звірі, правда до босих вони так і не вийшли поконтактувати. Микола взявся знайти для нас ночівлю в Гутах, і ми вже намірились туди йти. Але наша загальна швидкість суттєво зменшилась, і причиною цього стали напухлі ноги Рози. Виявляється, що вони в такому стані вже кілька днів, а Роза дуже мужньо терпіла ці складнощі і нічого нам не казала. Вона впевнено йшла, але сьогодні біль став настільки нестерпним, що боса Роза спочатку відставала, а потім взагалі почались роздуми, як далі бути. Все виглядало кепсько. Напухлі ноги. Це така штука, яку добре знаю я, і яка незнайома Юрку. На 4 день подорожі, коли ми дійшли до Мукачево, в мене була така ж ситуація. Тоді було прийнято рішення, що наступного дня ми або взагалі не будемо йти нікуди, або будемо йти дуже мало. Це дійсно допомогло. Коли давати ногам відпочинок, то суглоби встигають повернутись в свій звичний функціональний стан. Легке запалення зникає і опухлість проходить. Так у мене і сталось. А зараз ми в дещо інших умовах. В нас вже є розписані ночівлі на наступні дні. Ми вже знаємо дату прибуття в Харків, 14 жовтня. Нас вже там чекають. Домовлено місце і час прес-конференції. Тому ми зараз ніяк не можемо випадати з графіку. А крім всього іншого холод підганяє нас не зупинятись. Бо як уже відомо з прогнозу погоди, 2 останні доби подорожі #PROSTOBOSO, будуть супроводжуватись позначкою 0 градусів на термометрі. З огляду на це все, ми запропонували Розі такий варіант: вона автостопом доїжджає до місця ночівлі, таким чином її ноги зможуть перепочити, і вона повноцінно зможе продовжити подорож на наступний день. Трохи роздумавши ситуацію, Роза сказала, що таке їй зовсім не підходить, бо вона максималістка, і вона собі поставила за мету дійти до Харкова, так само як і ми, босоніж і не використовуючи жоден транспорт. Тому такий варіант їй не підійшов. Біль не стихав. Роза вирішила їхати додому. Якісь добрі сили продовжують супроводжувати нас і сьогодні.

 Після розмови з Розою стались 2 речі. Перше – це подзвонила Наталя з Володимирівки. Сказала, що знає про нас від Каті Ганус, координатора ГО «Вишиваний шлях». Радо нас запросила на чаювання і нічліг у Володимирівці. У нас в планах було дійти до села Гути, але оскільки виникла така ситуація, то максимум, куди ми могли сьогодні потрапити – це Володимирівка. Тому спонтанна пропозиція Наталі була дуже доречною. А друге те, що коли ми дійшли до Володимирівки, побачили там групу туристів з Харкова. Більшість з них співробітники Нової Пошти. Ми поспілкувались, їм стало дуже цікаво що це за люди такі божевільні, босі, в дощовиках на такому холоді. Крім зацікавленості у них з’явилась і симпатія до нас. Туристи якраз збирались їхати в Харків. Ми домовились, щоб вони підвезли Розу до траси на Полтаву. Вона мала доїхати з ними до київської траси, а звідти вже самостійно на Полтаву. А ми пішли до Преображенського храму зустрітись з Наталею. Поки чекали на Наталю, у нас з’явилось дуже вагоме відкриття стосовно холоду під час босоходіння. А саме: коли ти йдеш не зупиняючись, то все дуже класно, бо за рахунок активної циркуляції крові, тепло всьому тілу. В результаті можна йти годинами і не замерзнути. На дотик ноги можуть бути холодні, але ніяких негативних наслідків це за собою не несе. А от коли стоїш чи сидиш, то по справжньому відчуваєш холод. За пів години ми дуже промерзли. І коли Наталя повела нас в місце, де ми мали ночувати, то кілька годин ми сиділи під ковдрами і чекали поки нагріється пічка, яку нам розпалила Валентина Іванівна, і відігрівались. Володимирівка, село яке практично вимерло. Тут живе лише близько 100 жителів. Проте, те що ми там побачили нас приємно здивувало. В селі ми зустріли неймовірно цікаві будинки, ніби з 19 ст., з цікавою різьбою по дереву. Йдучи на зустріч Наталі ми сповна відчули осінній спокій і тишину. І ось, на такій меланхолійній ноті ми зустрічаємо Наталю, яка нам здалась якимось енергетичним вихором. Дуже цікава і позитивна жінка. Все встигає, багато всього робить, сповнена ентузіазму до своєї справи, рада зустрічати нових людей в своєму селі, адже тут є що подивитись. Неймовірно красива природа, дуже цікава архітектура. Сюди приїжджають не тільки українці, але й іноземці. Радимо завітати і вам на Слобожанщину. Впевнені, що Наталя зможе багато цікавого вам розповісти. Бо нам розповіла дуже багато. А ще ця чудова жінка змайструвала власноруч бобра, що є певним символом тієї місцевості. На жаль, нам не вдалось побачити його, але це викликало в нас велику цікавість. Повлягались спати біля добряче нагрітої печі. Відчувалось, що ніч буде тепла. Особливо це було приємно усвідомлювати, оскільки на вулиці в цей час було темно, сиро і накрапав дощик.