Понад п’ять місяців 21-річний Петро Приведа, боєць добровольчого батальйону міліції спеціального призначення «Тернопіль» із села Залуччя Борщівського району, провів у комі після аварії, в яку потрапив 21 червня.

У Петра була важка черепно-мозкова травма й забої головного мозку. Він переніс чимало операцій, але легше не ставало, а півтора місяця тому в нього почався гнійний менінгіт. З Тернопільської обласної лікарні його перевели до Львівського військового шпиталю, де він 30 листопада, не приходячи до тями, помер у реанімації, пише ternopillive.

Петро закінчив Тернопільське ВПТУ ресторанного сервісу і торгівлі, а в липні 2014-го року пішов добровольцем у батальйон «Тернопіль». У вересні після вишколу його разом з іншими побратимами направили на Луганщину, в місто Лисичанськ. Відбув три ротації, періодично приїжджаючи додому у відпустку. На початку червня 2015-го Петро вкотре приїхав додому. 21 червня мав повертатися у батальйон, але вирішив відкласти поїздку до наступного ранку. До села приїхав його знайомий із Тернополя, і Петро вирішив, що вдосвіта поїде з ним машиною.

– То була неділя і ввечері Петро поїхав мотоциклом до сусіднього села Нівра, що за чотири кілометри від нашого, щоб зустрітися з однокласниками, – розповідає мати Петра пані Марія. – Наше село маленьке, тут немає школи, тому Петя навчався там. О 23-ій годині я йому ще зателефонувала, запитала, коли він буде, бо ж рано-вранці вставати. "Я знаю, мамо, скоро буду", – заспокоїв. Ще був такий веселий, він у нас завжди був з усмішкою…

Того ж вечора Петро ще мав заїхати до свого друга і волонтера «Тернопільської сотні 12» Руслана за берцями, бо його вже зносилися, але… не встиг. Близько першої ночі сталася аварія. На трасі поряд з мотоциклом непритомного Петра знайшов однокласник, він і повідомив про нещастя.

Через важку черепно-мозкову травму Петро впав у кому. Непритомного, його доправили до Борщівської райлікарні, а звідти – до Тернополя. В обласній лікарні Петра прооперували, але покращення не було. Крім того, почалася післяопераційна гідроцефалія – в мозку набиралася вода. Довелося знову оперувати, щоб поставити дренаж. Через місяць і десять днів Петро нарешті вийшов з коми, здавалося, що почнеться одужання. Його потрошку садили, він їв, щоправда, не міг говорити, бо в горлі була трубка.

– Як нині пам’ятаю той день, коли він вийшов з коми, – витирає сльози пані Марія. – Я до нього говорила, а він на все мені відповідав очима, усіх пам’ятав, кого називала, і хотів, щоб я постійно була поруч. Він навіть гнівався, коли я залишала його на півгодини чи на годину, бо треба було вийти в магазин або аптеку. А потім йому знову погіршало, знову операція…

Всі ці п’ять місяців Марія Петрівна провела біля сина. Приходили й рідні, товариші. «Якось я прийшов до нього і кажу: «Петруха, тримайся, все буде добре..,» – пригадує його друг Руслан. – Він порухав вилицями, а з очей –  сльози… Я і рідним заборонив плакати біля Петра, а сам не стримався – вийшов у коридор і заридав».

– Після чергової операції Петра перевели з реанімації в нейрохірургічне відділення, – розповідає пані Марія, – але там були жахливі умови. В палаті лежало ще п’ятеро хворих, я спала біля Петі на підлозі на ковдрі, що привезла з собою, а Петя лежав на поламаному ліжку і тричі з нього провалювався. Я просила, щоб нам дали окрему палату, бо в нього й так організм ослаблений, але нікому до того не було діла.

Від того, що Петро різко здригався, коли падав, у нього зрушився дренаж, що йому поставили після гідроцефалії, рідина не сходила і мозок набрякав. У жовтні Петра знову прооперували й поставили новий дренаж і під час цього занесли інфекцію. У нього почався гнійний менінгіт… Запальні процеси, що відбувалися в організмі Петра, сушили, в нього була висока температура, а всі ліки, що йому вводили за період лікування, «посадили» серце. Коли на початку листопада хлопця перевели до Львівського військового шпиталю, він уже був у дуже важкому стані. «Надто пізно, його запустили в Тернополі», – сказали львівські медики, але в батьків усе ще була надія.

– Перед відправкою до Львова я сказала синові: «Петю, їдемо до військового шпиталю, будемо лікуватися, ти поправишся…», – розповідає пані Марія. –  Дивлюся, а в нього сльози покотилися по щоках. У Львові його ще двічі прооперували, а 30 листопада, якраз у день народження свого батька, він помер у реанімації. Організм був ослаблений, і серце не витримало, хоча Петя був дужим хлопцем, вів здоровий спосіб життя. Ми до останнього сподівалися, вірили. Зверталися до різних церков, ченців. Один із священиків порадив нам поставити у селі капличку Божій Матері, сказав, що вона його візьме під свій покров і Петя одужає, але… Застерігала його від війни, а біда сталася вдома… Пригадую, просила, щоб не йшов на Схід, а він, наче передчуваючи, сказав: «Те, що має бути, не мине і вдома…»

Поховали Петра Приведу 3 грудня в рідному селі. В останню путь провести його приїхали побратими й командир батальйону, школярі зробили коридор з лампадок, а маленькі діти встеляли пелюстками троянд дорогу на цвинтар…