З кожним роком все більше українців не уявляє Різдва Христового без дідуха. Декоративний сніп, який вважають деревом роду та оберегом дому, заносять до оселі на Святвечір і ставлять на покутті, де він перебуває до Йордану. Ця добра українська традиція уже десятки років живе в родині Роксолани Шмир. До того ж, тут не лише плекають давні звичаї, а й бережуть високе вміння виготовляти оригінальні дідухи.

Це благородне ремесло Роксолані, яка мешкає у Верещаках Лановецького району, передалося від бабусі. Молода майстриня з трепетом згадує, з яким завзяттям бралася до цієї справи її сім’я, пише Марія Безкоровайна для газети «Сільський господар плюс».

– У моєму рідному селі Сивороги Перемишлянського району чи не в кожній оселі робили дідухи, – пригадує Роксолана. – Пам’ятаю ще з дитинства, як зимовими вечорами бабця з мамою складали до купи пучки колосків і сушених квітів та обв’язували їх стеблинами. За один сезон вони виготовляли пів сотні дідухів, які мама везла продавати до Львова. Шостого січня разом із першою зіркою дідусь заносив сніп у хату. Це було справжнє дійство, оповите магічною силою. Господар дому промовляв такі слова: «Дідух до хати – біда з хати». Після цього передавав сніп старшій господині – нашій бабусі, яка у відповідь казала: «Сила від хліба, хліб – від землі. Ставим діда на покутті, аби досту (жили в достатку – авт.) мали дорослі і малі». 19 січня, на Водохреща, дідуха виносили з хати і молотили. У нас на Львівщині це називається Розколяда. Зерно дідусь сіяв або ж давав птиці. Сіно спалював. На жаль, дідуся і бабусі уже нема серед нас, але спогади про наше спільне Різдво мене досі зігрівають. Тому, коли я прийшла у невістки в село Верещаки, вирішила цю добру традицію запровадити у новій сім’ї. На Лановеччині це ремесло, як і сам звичай ставити на покутті дідуха, не такі популярні, як на моїй малій Батьківщині. Утім я тішуся, що моя нова родина з радістю прийняла цю красиву традицію. Тож тепер на Святвечір батько мого чоловіка, як і колись мій дідусь, вносить до хати дідуха і промовляє різдвяні віншування.

До створення дідухів Роксолана готується завчасно. Ще з літа збирає колоски пшениці і вівса. В’яже їх у снопи і чіпляє під стріху, аби сушилися. Колоски жита і льону заготовляє її мати. Ці культури вона спеціально сіє на своєму городі. Крім зернових, Роксолана сушить також квіти: чебрець, звіробій, деревій, материнку, цинторій, пижмо та безсмертник.

– Колись дідух робили з останнього снопа, нині ж колосся заготовляють раніше, – каже Роксолана. – Для дідуха треба не зовсім дозріле зерно, аби воно не висипалося. Кожна зі складових снопа має певне значення. Жито символізує життя, овес – сім’ю, родину, пшениця – багатство, льон – єдність. Засушені квіти не лише прикрашають дідух, а й додають йому особливого аромату.

Верещаківська умілиця виготовляє два види дідухів. Один у формі ялинки, інший, більш поширений, – у вигляді року. Його складає з 12 пучків, які означають 12 місяців та 12 апостолів. Дідух за словами Роксолани, є символом життя. Його стовбур – це наше минуле, кожен пучок – теперішнє, самі ж колоски – майбутнє.

– Моя бабуся завжди казала, що дідух – це символ тепла, – Вона розповідала нам історію про те, що коли Ісус народився, у стіні стаєнки була шпарина, через яку всередину потрапляв холод. Тоді Йосиф узяв сіно і закрив ним діру. Коли я згадую цю легенду і дивлюся на дідух, то подумки переношуся у дитинство. Спогади, як і духмяне колосся снопа, огортають мою душу теплом. На серці стає світло і радісно. Бо ж Христос народився! Славімо Його!

На фото: добру справу свого роду змалечку переймає донечка майстрині – Евеліна.