З чого починається жінка? У яких обставинах вона внутрішньо розвивається саме жінкою, а в яких – приглушує своє єство? Про це – міркування тернопільської письменниці Ірини Мацко. Її спостереження і висновки з пережитого, повідомляє Про.те.

Усе шкільне життя пасла корови. Тішуся, що росла на природі. Коли приїжджаю в село і десь побачу корову, можу її погладити. На мене діти так дивляться, ніби хочу помацати якогось динозавра. А я до корів привикла змалку і дуже їх люблю – вони дуже милі. Пам’ятаю, як ми викопали землянку там, де пасли. Годинами грали в карти, розказували анекдоти і забували, де ходять наші корови. Краще розумію природу.

Ще підлітком мені запам’яталися слова маминої знайомої. Я її вчасно почула. Сказала, що кожна жінка має бути на підборах – хоча б маленьких. Вона зовсім по-іншому тоді себе поводить – стає жіночнішою. Хода змінюється, постава, вираз обличчя.

Навчилася казати «ні». Більше зважаю на свої потреби. Хоча оточуючим щось не буде подобатися, я вже вмію відстояти свою думку. Але часом звертаю увагу, як себе поводжу. Неможливо зовсім відрізати себе від оточення і сказати – мені все одно. Це буде неповага до людей. Зважаю на інших, але вже не утискаю себе. Це змінилося десь близько тридцяти. Ми з чоловіком одного зросту. Коли ми тільки одружилися, я не взувала високі підбори, хоч до того вже на них піднялася. Не взувала їх – тому що думка оточуючих. Здавалося, що як буду вищою від чоловіка, для людей це буде дико. Питалася чоловіка, а він казав, що йому все одно. Тоді потрошки почала носити взуття на підборах із ним також, але вже без фанатизму. Дуже високі взуваю хіба, коли йду сама.

У старших класах дуже ображалася, але швидко відпускала. Була чутливою, як оголений нерв. Це і зараз є, але я вже вдягнула панцир. Але тоді навіть як мене образили і після того попросили вибачення, я швидко забувала і далі були нормальні стосунки. Я наколи не вміла навіть збирати ті образи і довго носити в собі. Пізніше працювала над собою. Читала психологічну літературу про те, що недобре тримати зло. Треба зберігати позитивні моменти життя – тоді наповнюєшся добрим. Нині я не настільки швидко ображаюся. Це вже від впевненості в собі. Колись мене як обзивали дилдою чи жирафою, я плакала. Зараз хтось так сказав би – абсолютно все одно. Чи закинув би хтось, що я неграмотна. Я вже себе вивчила. Оцінюю себе, наскільки я розумна, а наскільки – нерозумна. Щось знаю, а чогось не знаю і з тим погоджуюся.

Покладаюся на себе. Інфантильною була хіба що в дитинстві. Була нерішуча, закомплексована – ні риба, ні м’ясо. За мене багато вирішували мама, рідні, бабуся і дідусь. Своєї думки в мене тоді не було. Підросла – почала бунтувати. Це їм не подобалося.

Коли в сім’ї акцент лише на дітей – це двоє людей, які займаються дітьми. Шлюб має бути глибшим. Поки діти маленькі, це нормально, бо захлинає жінку повністю. Але потім страждають усі – і відносини між чоловіком і жінкою, і діти. Гіперувага, постійний контроль – важка ноша для дітей. Коли я вийшла заміж, була надмірна увага моєї мами до того, як я себе поводжу, як вдома прибираю, як їсти варю. Звичайно, вона це робила, бо переживала чи я все добре зроблю. Але мені було важко. Вона не давала мені можливості самій подумати, навіть із запізненням самій дійти до того, що потрібно, як зварити чи самій звернутися до неї за допомогою.

Людина свої думки може налаштувати будь-як. Як на ситуацію подивишся, так воно і буде. Так само на людину — якщо постійно акцентувати на недоліках, які тебе дратують, то зрозуміло, що вони будуть постійно дратувати.

Як тільки ми одружилися, до нашого житла був доступ і моїх батьків, і його. Не було обговорення, коли хтось може прийти чи не може прийти. Це було без будь-яких рамок. І я спочатку вважала, що це так нормально – найрідніші і так би мало бути. Тоді ще більше слухалися батьків. Робили, як вони скажуть. Тепер між собою більше радимося, що нам потрібно, куди їхати і так далі. Спочатку в нас були розмови з батьками про те, як ми мали б жити, що ми мали б робити. Мені це ніколи не подобалося, коли нам вказують, що робити. Читала багато літератури про встановлення особистих рамок. І попробувала їх трошки встановлювати. Це моя сім’я, моя квартира, моя кухня, мої діти. Почала більше на це звертати увагу. Нас виховували більше загально, що це всіх і всі мають можливість сунути носа. Всі мають право вчити і краще знають, як треба. Ті всі рамки були розмиті.

На десятому році шлюбу почала більше втомлюватися і хворіти. Відчула, що забагато на себе беру. Почала цікавитися жіночністю, саме роллю жінки і тим, що вона повинна робити. Напевне, це природно для жінки – просити допомоги, не робити важкої роботи. Є чоловіки, які сильніші.   Внутрішньо захотілося більше бути жінкою, а не братися за всяку роботу.

Плачу все життя. Тонкосльоза. Коли по телевізору дивлюся фільм, плачу, бо там собачку хтось образив. Мені її шкода. Може бути депресія і я плачу. Або втомилася. Як є якась несправедливість щодо мене – плачу. Востаннє плакала вчора. Набрала собі додому дуже багато роботи і не могла все встигнути. Я на комп’ютері рекламу роблю «ІРИски». Так себе шкода стало, якийсь такий жаль нахлинув. І втомилася сильно. Голова боліла, а відпочити не мала як. Розумова праця виснажує. Мусиш постійно думати, як подати, що подати, як зробити. І то бігом, бігом, бігом.

Їхала якось до Львова із подружжям. Дружина питається чоловіка чи він не голодний, чи може що приготувати на вечерю. Побачила оцю жіночу турботу. Не кожен сам – витягнув із сумки і їсть. Потім вона вкладалася спати, а він накрив її, питався чи їй не холодно. Цей приклад для себе взяла. Зі своєї сторони треба більше проявляти турботи, поваги, підтримки і тоді взамін отримуєш більше, чого тобі необхідно. Не можу сказати, що у мене все так різко після тієї поїздки змінилося. Але взяла собі це на замітку і намагаюся так.

Життя зводить різних людей, щоб доповнювати і вчитися один в одного, а не обмежувати. Напевне, маю навчитися в чоловіка прагматизму. Але я не дуже хороша учениця. Він часом опускає мене на землю. Від тих нездійсненних планів, що я собі нафантазую і хочу зробити. Він прагматично може сказати, що це буде так-то і ти наштовхнешся на такі-то перепони. А те не так все красиво, як ти собі бачиш в рожевих окулярах. Опускає на землю до реальності. Показує з іншого боку на те, що я бачу завжди оптимістично.