Тернопільська журналістка любить чоловіків у вишиванках (фото)
Тернополянка Ірина Моргун в жодному разі не сяде на ровер у вечірньому платті, а на роботу не прийде у коротесеньких шортиках. Лише любить робити яскраві акценти в одязі. Вважає, що життя красиве, коли кольорове. Як робить яскраві акценти в житті, Ірина розповіла сайту ПРО Те. Найважливіше для неї – свобода. Це щось подібне до можливості відкинути певні умовності. Каже, що задля щастя потрібно лише жити в мирі із самим собою.
Я балакуча, іноді аж занадто. Але ніколи не говоритиму із сусідами про гроші, з чоловіком про політику, а з колегами про сімейні проблеми.
Якщо не з’їла впродовж дня щось солоденьке, яблуко чи горішки – все, день пропав. Якби був клуб емоційно залежних – записалася б туди першою. Тому заняття у спортзалі двічі на тиждень і ровер коли заманеться, рятують від нестачі таких потрібних моєму організмові речовин.
Коли виходила заміж, керувалася в першу чергу інтуїцією.
Виховуючи двох дітей, насамперед, намагаємося враховувати їхні бажання. «Тато сказав» чи «Мама наполягає» – ці правила в нашій сім’ї дієві, але стараємося їм пояснювати, чому вирішили саме так, а не інакше. Звісно, вони бунтують, сперечаються. Переконана, поводитися треба так, аби діти мали позитивний досвід. Що з цього вийде – побачимо, коли вони виростуть.
Наша старшенька досягла підліткового віку. Починає трохи віддалятися, самозаглиблюватися. Щоб контролювати ситуацію, намагаюся з нею більше проводити часу. Каюся, – меншого розцяцькала. Довелося змінити вектор виховання цього мужчини – тепер з ним тато воює.Найгірше, коли на роботі стає нудно. Це сигнал для того, що треба щось змінити. Свою роботу люблю, то й не нуджуся через неї. Працюю у засобах масової інформації 15 років. До інтерв’ю завжди готуюся. Прагну бути в темі. Коли дістаю когось запитаннями – кайфую. Іноді запитують, чи змогла б сидіти вдома? Так, доглядала б квіточки, пильнувала банячки… Але недовго.
В житті не пропаду. Вмію колотити бетон, професійно фугую шви керамічної плитки, якісно кошу газони. А ще копаю, сапаю.
У побуті я естетичний педант. Неорганізований, захаращений простір мене пригнічує. Вдома має буди гарненько, все на своєму місці. Люблю облаштовані зі смаком помешкання. Коли діти були дрібніші, думала, захворію на якусь досі невідому людству просторово-клінінгову хворобу. То конструктор під ногами валявся, то ті бісові мікроскопічні «ніндзяги» під килим позалазили… Тут – папір різали, там – вже стіни помалювали… Тепер за чистоту й порядок боремося разом.
Мене з дитинства вчили все робити на відмінно. Маю з цим пожиттєвий клопіт. Пригадую, як складно було на першій роботі. В колективі працювали рідні люди. Їхній життєвий досвід і професійні здобутки були й залишаються для мене надзвичайно вагомими. В той період дуже боялася осоромитися, зробити щось не так, або ж не виконати якесь завдання. В результаті доводилося дерти з-під себе, ловити на льоту, щоб тримати марку й не пасти задніх. За цей життєвий досвід і слушні поради їм дуже вдячна.Переїжджаючи до Тернополя, жаліла себе. Бідачка, куди ж вона їде? А як же плани щодо наукової роботи, викладання в інституті, початок кар’єрного зростання? Вже пізніше зрозуміла – дурня це все. Виявляється, моя жертва заради дорогої серцю людини – мізерна. Це йому, живучи зі мною, доводиться жертвувати значно більшим. Власним спокоєм, наприклад.
Щоб стати успішним, дійсно, іноді треба потрапити у потрібне місце в слушний час. Але, все-таки у більшості випадків, щоб відбутися у житті потрібно трудитися, гарувати й ішачити, паралельно розвиваючись і самовдосконалюючись.
Гроші й статки. Хто ж їх не хоче? Тут або красти вагонами, або знову ж таки, працювати. Проте, жити стає набагато комфортніше, коли виховуєш у собі та дітях здатність не заздрити. Мистецтво тішитися звичайному… Звучить пафосно й банально. Але запитайте себе, коли ви востаннє дивилися на зоряне небо? Спостерігали за тим, як по віконній шибі стікають обважнілі краплі дощу? Як солодко дрімають, тихо посопуючи, ваші діти?У людях дратує аморфність. Не люблю лінивих. У мене був славний дідусь, знаний майстер на всю околицю. Будував церкви, хати, займався ковальством. Вмів зробити і воза, й бочку, і скрипку. Трудоголіком був. Іноді косив чи ладнав щось на третій день престольних свят. Всі обурювалися, а він казав: «Робота – не гріх. Лінощі гріх». Натомість, ціную в людях щирість. Захоплюся тими, хто має велику силу волі. Підтримую думку про те, що наше оточення нас формує.
Мені завжди подобалися красиві люди. Буває, привернути увагу може якась дрібничка. Тому одне з моїх улюблених занять – спостерігати за людьми. Може у когось з вас виникала думка: «Чого це вона так витріщається?». Вибачте, я без претензій. Хобі у мене таке.
Мудра жінка та, яка вміє правильно розставити акценти. Ну, не зготувала я нині той клятий борщ. Не біда, що в холодильнику окрім яєць і банки варення нічого нема. Але глянь, чоловіче, як чистенько в нашій хаті! І як рясно в саду цьогоріч яблука вродили! А твоя дружина, ще той мудрагелик, вже замовила швидку доставку піци (чи суші, на ваш смак). Словом, вміння перемикати увагу, не бути нудною і вміти дивувати – ці якості справжній скарб для кожної жінки.Кажуть, некрасивих жінок не буває. Будьмо відверті: переважній більшості милують око в міру вгодовані та доглянуті створіння ще й зі смаком одягнені. Але, як відомо, будь-яке диво триває три дні і з красою жити не будеш.
Ідеальний чоловік – це ненапряжна особа з добре розвиненим почуттям відповідальності. У те, що чоловіка можна перевиховати, я не вірю. Як на мене, секрет вдалого шлюбу і спокійного сімейного життя – майстерність йти на компроміс.
Не подобається, коли чоловіки одягають те, що робить їх схожими на жінку. І ще. Мужчина в будь-якому віці у вузьких штанцях з дупцею по коліна, мого зацікавлення не викличе. Дуже люблю, коли чоловіки вбираються у вишиванку. Але якщо примудриться вдягнути її під класичний чи офісний костюм – все… він для мене, як ікона стилю, вмер.
Не вмію визнавати своїх помилок. А якщо й намагаюся, роблю це невчасно. В цьому плані ще є над чим працювати.Добро в моєму розумінні дуже схоже на поняття людяності, у кращих його проявах. Я не з тих, хто підставляє ліву, отримавши по правій. Я з тих, хто може дати здачі.
Коли маю поганий настрій, ходжу й дратую всіх навколо. Як відчуваю, що атмосфера досягла точки кипіння, тікаю до спортзалу, на ровер або в інше місто. І, диво-дивне – настрій піднімається пропорційно до подоланих кілометрів.
Довідка. Ірина Моргун (Ситай) – завідувач відділу інформаційних та інформаційно-аналітичних програм ТВО радіопрограм у ПАТ НСТУ «Тернопільська регіональна дирекція». 37 років. Народилася у с. Велике Вербче Сарненського району, Рівненської області. За освітою – магістр культурології. Працювати на радіо почала під час навчання на третьому курсі Рівненського державного гуманітарного університету. Перше місце роботи – радіо «Край» РОДТРК. Заміжня, з чоловіком Юрієм виховують двох дітей – Олену та Олександра.Наталя ЛАЗУКА
