Фотограф Тарас Хлібович ламає стереотипи щодо українського національного одягу. Він зробив фотозйомку іноземців у вишиванках. На фото студенти з Іраку, Марокко, Нігерії, Індії, повідомляє Про.те.

– Ми маємо різні стереотипи в головах, один з них стосується автентичного українського одягу. – розповідає Тарас. –  Згідно цього стереотипу, на фотографіях українського національного одягу мають бути красиві дівчата обов’язково на фоні старовинного реманенту, дерев’яних хат під солом’яною стріхою на купі сіна чи соломи. Але ж ми живемо в іншому часі, в світі електронних ґаджетів, мобільного Інтернету, доповненої та віртуальної реальності, ми їздимо на німецьких і японських автомобілях, у нас вчаться студенти різних рас з різних країн. Думаю, що чорношкірий студент зі смартфоном в руках, але одягнений в столітній автентичний одяг, виглядає актуально і живіше, тим самим підкреслюючи, що давнє народне ужиткове мистецтво все ще живе.

– Чому переважно моделі зі східних країн?

– Ну, насправді, це не моделі, а прості студенти з країн, що більше на південь від нас. Які були в Медичній Академії, таких і запросили.

– Під час зйомки автори фільму запитували студентів про їх враження від українського одягу, що є спільного з їх рідним національним одягом. Наприклад, фасон чоловічих сорочок близький до фасону сорочок, які носять в арабських країнах. Що найбільше студентам подобалося – це вишивка, кольорова, різноманітна.

– На вашу думку, їм пасує наш національний одяг?

– Якщо сказати, що український одяг пасує іноземним студентам, то це нічого не сказати. Відчув легенький шок, коли побачив дівчину Сару Аек з Марокко в традиційній українській хустині – більш українського обличчя в обрамленні цієї хустини не бачив. Студент з Іраку з хіпстерською борідкою в українському одязі виглядав настільки натурально, що можна міцно задуматися над запитанням – як насправді виглядає 100-відсотковий українець.

– Скористатися цінними експонатами, яким більше сотні років, гостям з Києва люб’язно надала можливість етногалерея «Спадок» родини Демкур, за що їм велике спасибі. Вони не просто надали змогу одягнути цей історичний одяг, а старалися максимально точно підібрати одяг відповідно до стилю елементів, були навіть диспути про доцільність вибору того чи іншого аксесуару.

– Скількох моделей сфотографували і з яких країн? Яка країна найекзотичніша?

– Точно не пам’ятаю, скільки було на зйомках молодих людей з різних країн. Багато, і всі приємні у спілкуванні. Були студенти з Іраку, Марокко, Нігерії, Індії.

– Якою мовою спілкувалися під час зйомок?

– Робоча мова на зйомках була, звичайно, українська, бо практично усі студенти володіють українською, а один з них говорив не просто літературною українською мовою, а з нашим галицьким акцентом! Часом були балачки англійською, якщо студент ще не дуже володів українською мовою. Здається мені, що скоро в Тернополі другою робочою мовою буде англійська мова.

– Коли знімати відео, то потім важко перелаштуватися на фотозйомку. І навпаки. У цьому була складність. А зйомки – це завжди цікаво. Особливо цікаве спілкування з незнайомими до цього моменту людьми. А потім отримуєш задоволення, коли бачиш, що студент має дуже серйозні задатки фотомоделі. В загальному, не бачу в цій зйомці нічого щось надто екстраординарного – це була спроба побачити жителів Тернополя, нехай і тимчасових, в інших обставинах і в іншому культурному вимірі.

Ці фотографії не є окремим проектом, можна їх розглядати як побічний продукт від зйомки відео проекту, який знімали гості з Києва, разом з Олександром Лірчуком, вихідцем з Тернополя. Відео – це одне, а фото –  інше. Хоча, вже сам думаю, що такого роду фотографії можуть стати окремим проектом, як це зараз модно називати.

Наталя ЛАЗУКА