У Тернополі живе жінка, про яку знято не один фільм. Вона пройшла всю війну, а на старість стала полковником.

Друга Світова принесла 91-річній фронтовичці Дорі Подемській 20 нагород і забрала... 28 рідних. Серед відзнак - ордени Великої Вітчизняної війни, "За мужність", від Президента Єврейської Ради України. А недавно своїм Указом Президент України присвоїв Дорі Янівні звання "Полковник".
Народилася фронтовичка 22 червня 1924 року. Але святкує ще й 9 травня, бо вважає його своїм  другим днем народження.
- Чому? - цікавлюся.
- Бо залишилася живою, - відказує,- та й числа збіглись: 22 червня та 9 травня. Символічно.
- Де ви служили?
- На фронт пішла сімнадцятирічною, а служила у 68 дівчачому батальйоні окремої зенітно-артилерійської дивізії. Пройшла сім держав світу – Україну, Молдавію, Румунію, Польщу, Чехію, Німеччину – і зустріла День Перемоги в Австрії.

- Дівчата і війна.... Не поєднувані речі...
- О, від нашого батальйону багато що залежало для перемоги. Ми спостерігали за нападом ворога з повітря. Ми мусили точно і своєчасно повідомляти артилеристів у разі нападу, щоб вони вчасно реагували на ворожі літаки. Це було важливо для перемоги.
- Минуло 70 років з часу війни. Що найяскравіше згадуєте з тих п'яти років фронту?

- З воєнних років я можу згадати лише один вічний страх смерті.

- А  що страшніше було пережити: бої в роки війни чи голокост?

- Не задумуючись, скажу, що голокост. Я була одинока. Мама моя все життя хворіла туберкульозом. Коли нам лікар сказав, що вона помирає, я дуже плакала. А вона каже: "Не плач, я тобі при житті нічим не допомогла, а коли помру, я тобою опікуватимуся". Вона це сказала з такою вірою, що я перестала плакати. Я тоді ще не знала, що мене чекає війна. І коли мене разом з євреями повели на розстріл, я дуже розкричалася. Я не розуміла ту політику. Я думала, їх стріляють, бо вони комуністи. Там над ямою стояли сім'ями, а я зовсім одна. Я підняла очі до неба і покликала маму, вона ж обіцяла, що буде берегти мене. А в цей момент нога посковзнулася, і я впала в яму за секунду до кулеметної черги, живою. Коли я почула, що машини роз'їхалися, вилізла з-під трупів і за хвилини вибралася з ями. І я побігла так, як куля вилітає з рушниці. Хіба ж то не страх?
До нашої бесіди долучається голова  Єврейського товариства полковник Ігор Банзарук. Каже,єврейський народ був приречений фашистами до повного знищення. Під час Другої світової війни в гетто та таборах смерті загинуло 6 мільйонів євреїв. У Тернопільській області – 162 тисячі. За мужність і героїзм, проявлені у боротьбі з ворогом 136 відважних синів єврейського народу були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу.

- Я служив у багатьох країнах, - пригадує Ігор Банзарук. - У Німеччині, був на виводі військ з Афганістану, потім служив у нашій дивізії в Тернополі, у Лівані був – перша ротація у 2000 році, і оці нагороди і говорять про цей шлях. Наша ветеранська організація налічує майже 40 чоловік. Шкода, що з кожним роком їх кількість зменшується. Дорою Янівною ми пишаємося, вчимося у неї мужності, волі до життя, оптимізму. Якби люди такого гарту керували проведенням антитерористичної операції на Донбасі, там би вже давно закінчилися бойові дії.

- Як склалось ваше життя після війни? - повертаюсь до розмови.

- По війні я взяла квиток до Вознесенська. Я там вижила, вважала, що це місто буде моїм рідним. Там я зустріла свого чоловіка. Але жити ми там не змогли. Мене переслідували ті крики, постріли, страх. І чоловік мене повіз в Івано-Франківськ, звідки я родом. Їхали через Тернопіль. У нього був тут знайомий. І так ми залишилися. Жили з ним рік в одній квартирі. А потім і ми одержали. Я працювала касиром в автобазі і харчоторзі. Маю лише два записи в трудовій книжці і 62 подяки.

Дора Янівна переконана, що сили людські обмежені, їм необхідна допомога Предвічного, який визначає життєвий шлях і допомагає в потрібний момент з'явитися в потрібному місці. Без цієї допомоги жоден з нас, який би не був мудрий, не зможе досягти бажаного. Хто це розуміє, звертається до Бога: молиться, просить у нього допомоги, а головне, щоб направив на путь істинний...
- Найкраще молитися своїми словами, а не віршем, - навчає пані Дора. - З Богом розмовляти треба, просити прощення за гріхи, а потім просити здоров'я. Я це роблю щодня. Я хочу ще бачити успіхи сина, внука.

Роки фронтовичка є старійшиною Єврейської общини Тернопільщини. Коли ще ходила без сторонньої допомоги, то всі свята в товаристві відкривала молитвою. Саме молитві завдячує своїм довголіттям. Хвалу Царю Небесному і Земному возносить пані Дора на івриті, ідиш, лушинкойдиш. А ще вона знає німецьку, польську, українську і російську мови. Світло і радісно одержувала на них вітання і відповідала, коментувала. Вітальні листівки до фронтовички надійшли чи не з усіх континентів. У світовому кінематографі про неї є кілька фільмів. А ще вона співала грузинською пісню про Суліко, яку почула від солдатів у 45-ому.
Людмила ОСТРОВСЬКА, topnews.in.ua.