Цим матеріалом закінчуємо двомісячну серію публікацій в рубриці «Війна, як вона є». Завершуємо її матеріалом-спогадом автора всіх текстів, який пішов добровольцем у лави «Правого сектору», та описував війну, побут, емоції та людей – все те, що бачив власними очима. Дякуємо йому за сміливість, чесність та принципову позицію. Просимо про одне – повертайтеся живими та з перемогою!

Заїхали в Мар'їнку близько обіду. Нас, трьох правосекторівців, розподілили по позиціях. Я з побратимом “Клеєм”(позивні і назви укріплень змінені з міркувань безпеки бійців), опинився на “Горі”, а друг “Північ на “Бурі”. Тільки розклали речі, як прийшла команда:  новеньких на пост. В повній екіпіровці відчуваю себе американським спецназівцем. Стоїмо біля бліндажу, який укріпляють солдати, які в бойових виходах участі не беруть - наказані. Тому змушені працювати: копають рови, насипають пісок у мішки, дрова заготовляють на зиму, такий собі - штрафбат. Один з них підійшов до мене і почав розказувати, що їх місяць назад бомбили, як він після бою назбирав ціле відро осколків.

А проштрафились, бо перебрали алкоголю на дні народження друга. А тут начальство приїхало…  Дивлюсь на нього і дивуюсь: дядькові більше п'ятдесяти  років, а розуму зовсім не має. Невже варто їхати на війну, залишаючи вдома рідних, щоб тут п'яним загинути під випадковим обстрілом?

Після чергування іду прогулятись містом. Перше, що мене вразило - це присутність дітей на вулицях і стареньких бабусь. Перші грались, другі сиділи на лавочках і обговорювали останні новини, які не зовсім не стосувались війни. Дивно все виглядало. За п'ятсот метрів стояли позиції сепаратистів. В будь- який момент могла прилетіти випадкова міна, проте, ніхто не звертав увагу на близькість до передової. Пройшовши у центр міста, бачу, як акуратно підметені вулиці, листя стоїть на купках. Біля мене пройшли два солдати, які теж звернули на це увагу. Один з них сказав: ”І так кожного дня, все прибрано, ніякого сміття, приємно”. І знаєте, справді приємно дивитись на це все. Незважаючи на війну, люди підтримують своє місто охайним, чого, на жаль, не можу сказати про інші обласні, районні центри чи села, де про бойові дії, чують тільки  від ЗМІ.

Відвідав місцеві магазини, ціни тут трішки більші, ніж в частині мирної України, проте, люди купують, адже потрібно щось їсти. Єдине, що неприємно вразило у цей перший день: надто багато споживається алкоголю: п'ють старі, молоді, чоловіки, жінки.

Ось так пройшов мій перший день на передовій. За рекомендацією командира, спати ліг рано, та сон не йшов. Нас в кімнаті жило 6 чоловік. У кожного  було своє заняття: хтось заступав на пост, хтось чистив зброю, тому гамір не вщухав. Промучившись до третьої години ночі, заступив на бойове чергування. Цього разу – з командиром.

Навкруги темнота, болота, очерети. Картинка не з приємних. Перші хвилини я сидів і не дихав - таке напруження було. Серце калатало, як церковні дзвони. Напарник і командир в одному лиці  з позивним “Борода” заспокоював мене, та легше мені тільки під ранок, коли нас змінили. Надзвичайно насторожувала тиша. Здавалось, що сепаратисти  повсюди. Хотілося стріляти, проте усі мовчали.

Заснувши після чергування, я прокинувся, коли над  Мар'їнкою світило сонце, а вулиці знову заливались дитячим сміхом. Вкотре не вірилось, що ми на війні. Боєць з позивним “Старий” готував суп. Картопля, консерви, макарони, декілька лаврових листочків - ось всі інгредієнти цього блюда. Та в той час мені здавалось, що кращої їжі в житті  я не куштував.

Цього дня побував на справжньому військовому бенкеті: волонтери передали добровольцям яєць і сала. Ось побратими  вирішили приготувати яєчню. Запах такої домашньої страви розійшовся вулицею і на нього прибігли навіть ЗСУшники, яким уже набридла тушонка з макаронами.

Під час короткотривалого відпочинку можемо дивитись, як по сепаратистському каналі (бо українські не тягнуть в місті) розказували, як добре живеться людям в Донецьку. От тільки не сказали, чому тисячі людей, які знаходяться під контролем у терористів,  перетинають кордон  і купують у нас їжу, товари першої необхідності тощо.

Раптом перегляд програми перервали автоматна черга та почав працювати важкий кулемет, почулися вибухи гранат. Хтось крикнув: “Почалося” і половину хлопців вибігли з хати.

На іншому боці міста, тривав бій. По наших позиціях не стріляли, лишень деякі випадкові кулі, пролітаючи, свистіли над деревами.

Знову ніч, знову з командиром заступив на чергування. Знову сиджу, обнявши автомат. Серце уже спокійне. “Борода” в пів голосу розказує якусь історію.

Раптом неподалік нас пролунала автоматна черга.

“Сепаратисти очеретами хочуть зайти між нами і 10 батальйоном, щоб таким чином ми розпочали стрільбу одне по одному”, - каже командир .

“Тоді - вогонь?”, - схвильовано запитую я.

“Почекай, нехай ближче підійдуть і не висовуйся у бліндажний отвір, бо голову рознесе”, -   відповів він.

Через хвилин десять я відчув, як автоматні вистріли лунали вже десь за сто метрів від нас.

“Давай”, - закомандував “Борода”.

Забувши про обережність, здоровий глузд, я стріляв з віконечка, вибігав з бліндажа і відкривав вогонь з вулиці. Все перемішалось, вся Мар'їнка здригнулась від вибухів. Так тривало десь годину. Сепаратисти відступили. В  кінці міста ще лунали постріли, але біля нас усе затихло. Зранку я з друзями пішов на сусідні пости, щоб дізнатись подробиці нічних боїв. Всі були  здорові і це радувало. Хоча з Авдіївки прийшли погані новини: внаслідок обстрілу терористами наших позицій, один доброволець був убитий,  а іншого - поранено. Важко таке чути. Згадався нічний бій… Добре, що залишився живим…

Наступної ночі терористи знову розпочали обстріли по всіх напрямках. Хлопці з нашої позиції запросили прилад нічного бачення. Але ми, через величезне  скупчення куль, яке пролітало в нашому напрямку, пів години не змогли до них пробратись.

“Борода” подивившись на все це, сказав: ”Сьогодні буде пекло”. На жаль, його слова справдились. Били міномети, гранатомети, кулемети. Коли прийшов час міняти хлопців, на позицію пробирались повзучи, перебіжками. Близько пів години ми не відкривали вогонь. Раптом я почув, як ламається очерет, і відразу повідомив про це командиру. Той дав команду на відпрацювання гранатами.

Стою посеред болота, небо світиться від обстрілів, руки трусяться. Командир, побачивши мою нерішучість, запитав: “Перший раз? Не бійся, прикрию”.

Несміливо потягнув за кільце, здавивши до посиніння пальців запобіжник. І коли неподалік, вистрелили з ВОГа (гранатомет, який стріляє осколковими боєприпасами), я щосили кинув. Відходячи назад, звалився в траншею і з неї забрався в бліндаж. Відпочивши хвилин п'ять, знову почав бити по сепаратистах з автомата. Пам'ятаю, що стріляв у безпам'ятстві, мені навіть заїдало патрони. Стоячи на колінах, від'єднував магазин, проклинав усе на світі, брав додаткові ріжки в командира, і знову гатив.

Так тривало декілька днів… В той час у новинах всі слухали про перемир'я…

Не знаю, як складеться подальша моя доля, але я знову повернуся до побратимів, щоб воювати за свою землю та майбутнє своїх рідних...