На американський континент Олег Марушій, колишній заступник міського голови Тернополя, переїхав із дружиною Лілею, викладачкою Галицького ліцею, три роки тому і, судячи з усього, назавжди. У США 13 років мешкають їхні донька Ірина, зять Ярослав та двоє онуків — Катя і Дмитрик, які й запросили до себе рідних з України.

Маючи високий статус в рідному місті, Олег Марушій ризикнув кардинально змінити життя, переїхавши в чужу країну, а найдивовижніше — легко пересів із крісла у міськраді в кабіну кранівника на одному із американських заводів! Сьогодні колишній чиновник мешкає разом з родиною у місті Трой, штат Мічіган, пише Прикарпаття online.

«У США в центрі всього людина, а в Україні — проблеми»

— Ви обіймали високу посаду в Україні, однак вирішили все покинути й податися за кордон. Чому наважились на такий крок?

— Це не було несподіване рішення, перед тим я близько десяти разів провідував дітей у США, вони виїхали туди за «Green card».

Основним аргументом щодо переїзду стало те, що потрібно було допомогти доньці доглядати за онуками, тому ми з дружиною поїхали для воз’єднання сім’ї. Окрім того, в Україні я переніс інфapкт, мав групу, вже не міг належно виконувати покладені на мене обов’язки. Я гнучкий щодо змін, тому мені неважко було адаптуватися в США. Нині мені 59 років, почуваюся чудово!

— Ви обіймали високу посаду — спілкувалися з людьми, вирішували важливі справи. Чи не бракує вам цього? В Америці працюєте в зовсім іншій сфері.

— Я любив кожну свою роботу в Україні — від працівника швидкої допомоги до викладача та чиновника. Звісно, на чужині згадую все те, бракує мені друзів, добрих приятелів, але зробив такий крок — мушу змиритися. Нині працюю оператором крана на заводі «Kreher wire processing inc», що неподалік Детройта. Був керівником — став кранівником! (сміється) Проте не комплексую з приводу цього — життя різнопланове.

Взагалі-то в США ніхто не соромиться жодної роботи, нема такого, щоб хтось когось принижував, бо він на престижній посаді, а інший - ні. Про мій вид діяльності тут ніхто не запитує, в жодній з анкет не потрібно вказувати місце праці.

За три роки тільки раз мене про мою спеціальність запитала лікар-кардіолог, і то їй це потрібно було для узгодження страхування. «А ким ви були в Україні?» — поцікавилася. «Не кранівником!» — усміхнувся я. Тут ніхто не хизується посадою. Один мій сусід — менеджер відомої мережі меблевих магазинів, інший — інженер-теплоенергетик, але ми щиро дружимо, зустрічаємося у вихідні.

— А перед друзями з України не ніяково, коли запитують, ким ви там влаштувалися?

— Абсолютно ні. Якби байдикував чи тинявся п’яний, — було б соромно, а так щасливий, що маю здоров’я і можливість працювати й забезпечувати сім’ю.

Дружина доглядає онуків, дбає про дім. Ми раді, що наші діти добре влаштувалися в Америці, онуки мають змогу здобути хорошу освіту. Донька — фінансовий аналітик в українському банку, зять працює супервайзером із контролю за якістю та відправкою продукції на тому ж заводі, що і я, він — єдиний українець у складі адміністрації, а я вже можу бути кранівником. (сміється)

«Kreher wire processing inc» — повністю контрольований державою завод, що здійснює обробку металу холодного прокату. У мене гідна зарплата, щокварталу — премія, різні страхування, маю вихідні, відпустку, заробляю на американську пенсію — уже в 62 роки буду мати мінімальну. Окрім того, відкладаю на приватну пенсію (так званий «401 К-План»): щомісяця із моєї зарплати стягають чотири відсотки, натомість підприємство додає мені ту суму, а через п’ять із половиною років маю право зняти накопичене — половина буде моя, інша — підприємства. Якщо погоджуюсь працювати у вихідні, нараховують подвійну зарплату, у державні свята — потрійну.

— Які у вас враження від Америки та американців?

— Ще до переїзду я знав особливості американського світу, бо неодноразово бував там. Американці іншої ментальності — доброзичливі, толерантні, агpeсія в суспільстві практично відсутня. Не кажу, що там усе ідеально, є неблагополучні квартали, але вони відмежовані від інших.

Ми поїхали на відпочинок, а я не пам’ятаю, чи зачинив автомобіль, та не хвилююся, бо знаю, що ніхто не залізе. Буває, що й будинок не замикаємо. Поліція стежить за порядком, якщо я не порушую закон, — вони мої друзі.

Якось я повертався вночі додому, поліціянти без жодних запитань супроводжували мене якийсь відрізок дороги. Не горить фара — зроблять зауваження, і ти повинен протягом тижня показати, що полагодив несправність, інакше покличуть до суду. Один знайомий сів за кермо напідпитку, то це йому обійшлося в 13 тисяч доларів за рік — заплатив штраф, щотижня аналізи здавав, протягом десяти років не має права в’їжджати до Канади, тому вже п’ять років ні краплі алкoгoлю до рота не бере.

— Українцям би такі правила! Невже американці зовсім не п’ють?

— Чому ж не п’ють - буває. Але за три роки я не бачив на вулиці жодного п’яного. Коли людина працює, не має часу пити.

— А що вам не подобається в США?

— Не подобається, що це не моя Батьківщина і що я — емігрант. А ще тут усі занурені в роботу. Але не знаю, чи це недолік. Ось дружина поруч, запитую, що їй не подобається. Каже, що все подобається і дуже! (сміється)

— Невже в Україні люди менше працюють?

— Не менше, але в Америці людина працює і відповідно заробляє. А ще тут у центрі всього людина, а в Україні — проблеми. У цехах заводу, де я працюю, в спеку стоять ящики з водою, морозиво, для перекуски — пиріжки і кава — дрібниця, але приємно. Я — робітник, проте можу собі дозволити круїз океаном, відпочинок на красивому узбережжі.

— Мабуть, вам комфортно там ще й тому, що поруч уся родина?

— Безумовно! Я швидко інтегрувався, бо приїхав на готовий ґрунт. Щоправда, ще не дуже володію англійською, але це не є проблемою. На заправці та в магазині даю собі раду, до лікарні, якщо там нема україномовного або російськомовного персоналу, беру з собою доньку.

В американському суспільстві все організовано просто. Ми приїхали на відпочинок, через інтернет оплатили номер, нам повідомили код до дверей і ми з персоналом практично не стикаємось. Тут усе максимально зручно, навіть до самого моря прокладена доріжка для людей з обмеженими можливостями. Але мову треба вивчити!

— Що ще вас вразило в Америці?

— Тут усе ніби просто, але так, як треба. Скажімо, у листопаді готуються до зими, щойно передають, що випаде сніг, — уздовж доріг стоять автомобілі з реагентом, а в Україні зима завжди приходить зненацька.

А кажуть, що американці тyпі. Коли заходить мова про побут в Україні, ми із земляками не можемо пояснити колегам американцям, чому в нас платні тyaлети. Тут навіть офіси та магазини на перших поверхах зобов’язані впускати людей до тyaлету. Якби відмовили, у них забрали б ліцензію. Дороги в США чудові, я вже забув, що таке ями. Коли в Україні так буде?

«Американська школа вчить учнів жити»

— Свого часу ви були інспектором шкіл Тернополя та області. Порівняйте українську систему освіти з американською.

— У США зовсім інша система освіти. Структура освітніх закладів побудована так: передшкілля, дитсадок, початкова, середня та вища школи. Батьки не мають права заходити до навчального закладу, і не тільки з метою безпеки, а передусім, щоб не контактувати з учителями. Якщо потрібно, педагоги запрошують батьків. Оцінки надсилають батькам на телефон.

Шкільна освіта в Америці безкоштовна завдяки податкам. Якщо учням до школи іти більше милі, їх возить автобус. Із 16 років учні мають право добиратися до школи на власному авто. Поруч зі школами — автостоянки. Біля школи, у якій навчається наша Катруся, величезна стоянка площею десь як п’ять тернопільських базарів. Онучка навчається в дев’ятому класі.

У США кожна школа має свій рейтинг. В окрузі шкіл з високим рейтингом будинки значно дорожчі, ніж біля школи з нижчим. Позаминулої осені ми спеціально купили будинок ближче до престижної школи, яка просто розкішна: величезний спортзал, велика актова зала. Катруся закінчила школу на відмінно, має грамоту, батьків не кличуть до школи. Освіті в США надають великого значення.

— Як насправді працює спрямованість американської школи на життя?

— Тут є мотивація до навчання: чим краще вчишся, тим менше платиш. Якщо шкільна освіта безкоштовна, то вища — дуже дорога, проте завдяки хорошим балам у школі можна зменшити плату у ВНЗ й отримати стипендію. Так, у Катрусі високий рівень з географії, то, якщо вона вступить до коледжу, вже не буде там вивчати цей предмет, а відповідно не буде платити за нього.

Навчання в американських школах, на відміну від українських із величезним теоретичним вантажем знань, надзвичайно наближене до життя. Дружина допомагала Каті вчити математику, то каже, що у програмі багато задач на логіку. Вони рахують на прикладі цін у магазині, операцій у банку, вартості проїзду тощо.

Якось онучка повернулася зі школи, бабуся дала їй їсти, а вона відмовилася, бо того дня вони вчили історію американських індіанців і їм привозили смакувати кукурудзяний хліб та копчену оленину, що колись їли американські племена. Споживали учні автентичні страви на природі! Коли з біології вивчали смакові рецептори, їм привозили їжу з чотирьох фаст-фудів і вони мали відгадати, яка страва з якого закладу.

Та все це можливе завдяки потужній матеріальній базі шкіл. У класах є комп’ютери, різні інструменти, на кожній парті — мікроскоп. На уроці біології кожен учень розбирав щура. У середній школі підручників не видають, вся наочність — на iPad.

— В Україні батьки багато працюють із дітьми, нарікають на складну програму. А як із цим у США?

— Якщо американський школяр чогось не розуміє, звертається до вчителя і той пояснює йому після уроків — на те він і вчитель! В Америці нема такого явища, як репетитор. Якщо дитині якийсь предмет важче дається, їй пропонують нижчий рівень завдань. Батьки практично не беруть участі в освітньому процесі дітей.

— Американським учням легше навчатись?

— Тут менше предметів, але їх глибше вивчають, якість знань тут висока. З певного класу учні вибирають предмети. Наша онучка в 9-ому класі має шість предметів, які щодня є в розкладі. Класного керівника нема, нема стабільного класу — на кожен предмет ходить з іншими дітьми. Заступника з виховної роботи теж нема. У школі, де навчається Катруся, чотириста дев’ятикласників.

— Як себе почувають учителі в американських школах?

— Вчителі заробляють небагато — 3,5 тисячі доларів, вони належать до середнього класу. У приватних школах вищі зарплати. Американський вчитель бере горнятко кави, сідає на стіл і проводить урок. Але, попри таку розкутість, пояснює матеріал дуже цікаво! Діти беруть участь в обговоренні, кожен має свою думку. Учні повинні все знати, під час написання тестів не дозволено нічого іншого тримати на парті, крім олівця та аркуша паперу. Тут вважається ганьбою списувати. На уроки категорично заборонено носити телефони.

«Через низькі ціни американці не економлять продукти»

— За який час українець може почувати себе в США більш-менш забезпеченим?

— Кому як пощастить. Якщо людина їде на заробітки, наймає житло, не платить податків, то може швидше відкласти певну суму, а якщо вирішує жити в США, хоче придбати гарний будинок в нормальному районі, то треба потрудитися. Серед наших знайомих є такі, хто скоро став заможним. А ще тут можна легко виграти гроші у лотереях.

— Чи поруч із вами мешкають українці? Хто ваші сусіди?

— На нашому масиві живуть три українські сім’ї — з Ходорова, Перемишлян та Івано-Франківська. Там, де ми жили раніше, було значно більше земляків. З українцями зустрічаємося в греко-католицькій церкві, в українських школі, мистецькому домі та банку. Наші безпосередні сусіди — американці. У нас склалися з ними хороші стосунки — живемо ніби в одній хаті, парканів нема. Якось ми з дружиною садили кущі, сусід побачив і каже: «Сади, де хочеш. Можеш й на моїй ділянці!»

Ми стрижемо траву, то і сусіду зріжемо, він взимку відкидає сніг — обов’язково нам прогорне. По інший бік живе багатодітна сім’я — мають четверо дітей. Вони протестанти, прийшли до нас на обід і запитують, чи ми молимось перед їдою? Кажемо, що ні. Вони не стали молитися, що зазвичай роблять, — у чужій хаті дотримуються чужих правил.

— А маєте власний автомобіль? Які там ціни на пальне?

— У мене «Ford Еscape». Без автомобіля не обійтися, адже щодня на роботу доводиться долати 70 кілометрів. Бензин тут дешевий. Вартість дещо коливається залежно від ціни нафти. Коли їду на роботу, чотири літра пального можуть коштувати 2,20 долара, а під вечір — 2,10. Я заправляю авто еко-бензином за 1,50 долара за чотири літра. Для американців це копійки.

— А ціни у супермаркетах стабільні?

— За три роки ціни практично не змінилися, хоча діти кажуть, що за час їхнього перебування зросли. Продукти тут дешеві, і це не дуже добре, бо люди не економлять, не цінують. Наша донька не знає, які ціни в супермаркеті — складає все в кошик.

Ми з дружиною іншої «закалки» — запам’ятовуємо, стежимо за акціями. Шмат полядвиці у кілька кілограмів вранці може коштувати 26 доларів, увечері — 19, а наступного дня — 7-8. То навіщо переплачувати?! 12 яєць вартують 79 центів — це дуже мало, адже, коли 25 центів упадуть на землю, ніхто тут їх не піднімає. За 16 доларів із дорослого та 6 доларів з дитини можна досхочу наїстися у китайському ресторані. На закупівлю продуктів харчування в тиждень для нашої родини іде мій одноденний заробіток, на місяць — чотириденний. Американці не хвилюються за завтрашній день, у них усе доступне і передбачуване.

— Мабуть, через низькі ціни американці споживають багато їжі.

— Напевне. Я теж тут погладшав. Медсестра зробила мені зауваження, що за півроку я поправився на 4 фунти (майже на 2 кілограми). Якби вона знала, що за три роки в США я поправився на 12 кілограмів, то ще більше би сварила!

— Ви казали, що маєте американське страхування. Яке саме? 

— Я вже скористався авто- і медичним страхуванням. Одна пані-водійка писала СМС за кермом і в’їхала в моє авто. Підбігла, запитала, чи все добре зі мною, повідомила поліції, що вона винувата в авapiії. Евакуатор забрав моє авто, згодом зі страхової компанії зателефонували і сказали, що не будуть ремонтувати його, а повернуть мені гроші. Так, за автомобіль, який ми планували продати за 6 тисяч доларів, нам повернули 9,5 тисяч (!), і я купив новий.

Щодо медичного страхування, то маю добру страхівку: щотижня плачу 98 доларів і безкоштовно може лікуватися моя сім’я. Дружині робили складну опepaцію, витратили близько 100 тисяч доларів — страхування усе компенсувало. У рік за медицину найбільше можу заплатити 3 тисячі доларів, але з них 2 тисячі мені повертають на роботі.

В Україні хворий іде до лікаря, а в США хворому дають кабінет і медики приходять обстежувати його. Навіть якщо людина не має страхування, їй знижують вартість лікування до 80 відсотків.