“Хочеться, щоб у нас не було такої роботи, але реалії війни дуже жорстокі, на жаль”, –  каже волонтер місії “На щиті” Юрій Кулик з Тернополя. Його ранок 5 лютого, як і в багато інших днів, починається з надважливого завдання – доставити тіло полеглого захисника до рідного дому. О дев'ятій ранку у Тернополі формується траурний кортеж – автівки у дві колони, на кожній – синьо-жовті та червоно-чорні прапори, увімкнені аварійні фари. 

Траурний кортеж, який супроводжує автомобіль місії «На щиті» з тілом полеглого воїна

Кожен полеглий захисник має гідно повернутись до рідної домівки, – каже Юрій Кулик, який сидить за кермом автомобіля із тілом полеглого воїна. 

У кожній громаді, у кожній родині зустрічі тіл полеглих відбуваються дуже по-різному, всі деталі обговорюємо спочатку. Зазвичай ми веземо до батьківського дому, але якщо потрібно, то можемо доставити й у інше місце, — розповідає волонтер. 

За кермом автомобіля, в якому везуть тіло героя, волонтер місії “На щиті” Юрій Кулик 

Авто, у якому везуть Героя, між собою волонтери називають «Хрестоносцем», адже як тільки його отримали, він був розмальований хрестами. Час настав. Попереду – звуки поліцейских сирен, позаду десятки автомобілів зі стягами, а по центру колони авто з тілом 39-річного воїна Максима Антонова, у якого сьогодні остання дорога додому. Ми вирушаємо. 

Місто завмерло, немає людини чи автівки, які б не зупинилась, щоб віддати шану Герою. Водії та перехожі стають на коліна, хрестяться та зі смутком проводжають захисника. Максим Антонов народився у селі Гусятин, що на межі Тернопільської і Хмельницької областей. Тож маршрут пролягає туди. Попереду «Хрестоносця» у автомобілі із синьо-жовтим прапором їде побратим захисника, а у автівці позаду – батьки, які втратили найдорожче. По дорозі на трасі, також зупиняються машини й водії віддають шану Герою. При в'їзді у село односельці Героя зустрічають траурний кортеж  із квітами, лампадками та прапорами. А дорога до батьківського дому вистелена гіллям ялини. 

Односельці проводжають Максима Антонова в останню дорогу 

По дорозі спілкуємось із побратимом полеглого воїна — Олегом.  Максим був дуже життєрадісним і навіть у важкі часи знаходив місце для радості, розповідає він. Пішов воювати ще в АТО та продовжив боротьбу з початком повномасштабної війни, адже осторонь залишатись не міг.

Така світла та хороша людина, дуже шкода, що таке сталося. Останнім часом він був служив водієм у 44-й окремій артилерійській бригаді. 2 лютого вони з хлопцями саме лягли відпочивати і ворог ударив з артилерії, Максима смертельно поранило осколками, — розповідає побратим. 

Приїжджаємо до батьківського подвір'я Героя. 

«От ти й повернувся додому», — з плачем говорить згорьована мати, яка й досі не вірить, що сина більше немає. На подвірʼї відбувається прощання із захисником та спільна молитва, а біля воріт сидить вірний друг Максима. У розмові чуємо, як односельці кажуть, що він чекав товариша з війська додому щодня і ось нарешті дочекався, однак не так, як би хотілось. Наступна зупинка траурного кортежу — це дім, де Максим жив зі своєю сімʼєю у сусідньому селі Вільхівці. У воїна залишились дружина, батьки та син. Побратими вручають родині прапори та нагороди бійця, яких він отримав чимало за час служби. Увечері  за полеглим провели панахиду. 

Героя доставили до батьківської хати 

Волонтери повертаються додому і готуються до наступного дня і нового траурного супроводу полеглого захисника. Юрій Кулик мріє, коли автівки місії «На щиті» зупиняться на стоянці без роботи. Однак зараз розуміє, що це неможливо. Поруч з його будинком завжди стоїть авто, щоб зібратись та поїхати, як тільки буде потреба. Адже полеглих військових дома чекають рідні і близькі, аби вшанувати та гідно провести в останню дорогу. 

Поховали Героя Максима Антонова 7 лютого у рідному селі Вільхівці. Вічна і світла пам’ять. 

Читайте також: “Полеглих Героїв потрібно гідно повертати додому”: історія тернопільського волонтера місії “На щиті” 

Фото авторки та Юрія Кулика