Три історії про три храми Тернопільщини, які обрали собі назву Воскресіння Христового (фото)
Про Царевича, священика-«рекордсмена», фісгармонію та співця, в якого жінки помирали одна за одною
Головна духовна святиня села Кобиловолоки Теребовляського району, яке цього року відзначає 625-річчя з часу першої літописної згадки – церква Воскресіння Христового.
Владика Павло, єпископ Тернопільський і Теребовлянський ПЦУ, в якого родинне обійстя у цьому селі із такою дивною назвою, селі, де парафіяни пам’ятають глибокі проповіді і його батька-священика, і самого єпископа називає цікаві факти з історії храму.
- Упродовж понад шести століть священикам і вірянам вдалося зберегти тут давні церковні книги, в яких записано усю хроніку нашого храму, збудованого у візантійському стилі ще у 1882 році. Так от, у цих книгах записані прізвища усіх 14 настоятелів, що тут служили. І серед них - Теофіль Царевич, священик, який служив у нашому храмі 61 рік на зламі двох століть – XIX та XX століть. Таким тривалим служінням отця може похвалитися не кожна парафія, - усміхається владика Павло.
А ще він розповів, що у церкві й досі зберігся давній іконостас та оригінальні розписи, яким й нині дивуються релігієзнавці та реставратори церковних пам’яток. Автор цих яскравих зразків галицького сакрального мистецтва, що збережені на стінах та куполі церкви – місцевий житель Іван Рунька, дружину якого у селі називали «Малярка».
Ще одна «родзинка» й реліквія цієї церкви - фісгармонія, пневматичний клавішний музичний інструмент, який справно служить тут понад 150 років .
Музикант-фісгармоніст «вичерпує» звуки із цього інструмента, вміло натискаючи педалі. Й звучить під церковним склепінням урочиста музика, чимось схожа на звуки органу. Як пам’ятають старожили, на цій фісгармонії дяки грали супровід до кожного із богослужінь. А особливо відзначався старенький дяк Масило, який навчав дяківства хлопців з Кобиловолок та навколишніх сіл. Його учень Іван Пиріжок був довгі роки дяком у Зарваниці, де зберігається чудотворна ікона Богородиці. Служив при церкві, згідно із архівними записами й Матвій Бараник, який став громадським писарем, а згодом війтом. Та не мав Матвій щастя в особистому житті, не мав… Жінки його помирали одна за одною. А женився він п’ять разів та й виховав 13 дітей, давши їм освіту та вивівши в люди.
У селі дотепер пам’ятають, що сам митрополит Шептицький високо оцінив служіння Бараника, надав йому перший ступінь свячення – співця. Після смерті на 80-у році життя він був похований з великими почестями у церковному вбранні - стихарі.
Про імператора, який наказав церкву збудувати, трагічний вчинок її інженера – будівельника та ікону, куплену за 80 тисяч марок
У 1850 році у селі Лопушне, що у Лановецькому районі усім миром місцевий люд збудував для себе і своїх нащадків величний храм Воскресіння Христового.
А його історію, оповів автору цих рядків настоятель церкви отець Роман Будола.
- Наше село усередині XIX століття було на межі російсько-австро-угорського кордону. І от, коли тут з інспекцією був російський імператор Микола І, то він звелів побудувати тут храм. І це було згодом зроблено. Майстри звели величезну, п’ятикупольну церковну споруду у вигляді хреста. Але от біда, тільки-но завершили будівництво храму, як стіни його почали тріскати.
Навіть не допоміг металевий обруч, яким було вирішено «підперезати» церкву.
Інженер-будівельник, побачивши такі справи, взяв собі все це близько до серця та й покінчив життя самогубством. А перелякані віряни два роки боялися зайти у церкву, де священики не ризикували проводити служби Божі через можливу небезпеку обвалу храму.
Та пройшов час і тріщин зупинилися. Їх зашпаклювали і в церкві почали відправляти святі літургії.
Серед особливих віх в історії нашого храму був рік 1922-й, коли жителі села купили копію ікони Почаївської Божої Матері в Почаївській Лаврі за 80 000 марок. З приходом панської Польщі всі духовні особи мали польське громадянство. І в той час відправа в церкві в повинна була відбуватися старослов'янською мовою. Але прихожани вимагали, аби всі церковні обряди йшли рідною українською мовою.
- Та влада цього не дозволяла. Дійшло навіть до того, що самі люди зачинили храм, аж поки відправи тут не почалися українською мовою. До речі, це перший на Волині храм, де церковні обряди почали здійснюватися рідною мовою. Ще одна подробиця. За часів польської окупації на замовлення громади села були відлиті дзвони на першій українській фабриці у Станіславі, сьогоднішньому Івано-Франківську. Їхній мелодійний передзвін й нині чути навіть у сусідніх селах, - розповів отець Роман.
Про затятого пана, хитрих селян і поле для церкви
- Храм у нашому селі Милівці почали будувати в 1906 році. Початок будівництва був складним у зв'язку з протидією пана, - розповідає настоятель церкви Воскресіння Христового отець Богдан Гагавчук.
– Пан не погоджувався платити на будівництво храму податок, який нараховувався на землю. Узагалі, тодішня польська влада забороняла українцям будувати свої святині. Але за порадою священика отця Каравця, який потім і керував будівництвом, Іван Синишин, житель Милівців організував заготівлю будівельного матеріалу та початок будівництва без згоди пана. За такої ситуації пан вже не мав куди дітись. Люди почали будувати всупереч всім заборонам. Лише, коли церква була зведена до вікон, священики з монастиря були вимушені благословити будівництво храму.
А щоб добувати місцевий камінь, один мешканець села навіть пожертвував власним полем, на якому були поклади каменю. Добували його вручну, возили своїми возами із сусіднього села Капустинець всі, в кого була коні. Також давали люди пожертви грішми, продавали своє зерно, частково своє поле, хто як міг, прикладався до побудови цього храму. А для Богослужіння громада звернулася до ченців монастиря отців-василіан. За це громада викупила з-поміж себе і віддала в дар монастирю поле неподалік святої обителі, - каже отець Богдан.
А ще він розповів, як у 60-х роках минулого століття атеїстична радянська влада закривала храм, як люди на Великдень йшли до зачиненої церкви і співали біля неї, водили гаївки, «калатали» і дзвонили в дзвони. Все це нервувало атеїстів, які однієї ночі побили біля тутешньої церкви старезні хрести, в ніч на Трійцю, Зелені свята понищили фігуру Діви Марії. Та довершити чорну справу завадив місцевий коваль Іван Юськів, який уздрів це все і нараз вдарив у великий дзвін. І збіглось майже все село з відрами, бо думали, що вогонь, та коли почули, що сталось, вирішили: до ранку має стояти Богородиця у колишній красі. За ніч люди із розбитих шматків святої скульптури склали її до первозданного вигляду, підмалювали, підбілили, жінки навіть сплели вінки й та, оновлена Богородиця вранці зустріла разом із парафіянами біля зачиненої церкви свято Трійці. А ще церкву районне керівництво перетворило на музей, який був тут до перших днів Незалежності.
…Сьогодні, під час святкового Богослужіння у трьох церквах, про які ці три історії, храмах, наречених святим Воскресінням, звучатимуть піснеспіви місцевих хористів. І там, як і в інших церквах Тернопілля й всієї України, нині напевно, витатимуть у Великодній високості душі тих односельчан, чиї праця й ревне служіння Богу, нерозривно було пов’язане з вірою й храмами, що тягнуться до неба крізь століття під чистим світлом Воскресіння…
Фото з архіву автора
