Цікаві факти про вишиванки із Тернопільщини
1978 року побувала на фестивалі «Золота осінь» у Борщеві на Тернопільщині. З усіх республік Радянського Союзу приїхали ансамблі й хорові колективи. Українці з Борщівського і Заліщицького районів були в чорних строях. За легендою, вишивати бавною (нитка з вовни чорних ягнят. – Країна) почали у XVII столітті. Тоді татари вбили усіх чоловіків із місцевості навколо Борщева, а жінки вирішили упродовж семи поколінь вбиратися лише у вишиті чорним сорочки – на знак трауру. Носили такий одяг до 1930 років. Мене це вразило. Тоді й почала збирати колекцію, пише zvistka.net.ua.
У 1990-х сорочки, що мали по 100 років, продавали на вуличних ринках. Вони були брудні, порвані. Вишиванки тоді масово переправляли в Канаду. Віддавали люди їх задешево. Тепер такі коштують від тисячі доларів.
Знаходила сорочки на сільських базарах, брала в постачальників, які їх скуповували по селах. Навіть не знаю, де були придбані деякі екземпляри. Часто люди не хотіли признаватися, кому належало вбрання. Через брак грошей потайки могли забрати сорочки з бабиної скрині.
Українські строї з колекції Віри Матковської. Такі носили заможні люди на Західному Поділлі наприкінці ХІХ – початку XХ століття. Жінки вдягали на голову обруч із бісером та стеклярусом, чоловіки – прикрашений бісером солом’яний капелюх
Чоловік працював директором тютюнової фабрики, тому ми мали гроші. Я не купувала шуб, не їздила на курорти. Не відкрили бізнес. Замість цього – скуповували сорочки.Борщівські сорочки ще називають австрійками, бо вишивали їх у період Австро-Угорської імперії.
Найстаріша сорочка з колекції – вишита у XIX столітті. Там латка на латці. На виставках її переважно не показую. Більшість таких вишиванок ніколи не прали.
Сорочки з колекції можу дарувати друзям на ювілеї. Якщо іменинник – чоловік, даю вишивальницям старовинні зразки, аби виготовили нову сорочку. Раніше їх робили по коліна, а зараз таких не носять.
У більшості вишиванок використані по кілька стародавніх українських технік. Уперше їх описало подружжя дослідників Людмила й Олексій Покусінські 2012 року. Сорочки фотографували й намагалися відтворити. Аби зрозуміти найскладніші техніки – мусили виріб розпороти.
Хрестиком в Україні почали вишивати у XIX столітті. Тоді компанія Brocard на упаковках парфумів зображала схеми вишивки. Українки повторювали їх. До того знали близько сотні інших технік.
Віра МАТКОВСЬКА, 64 роки, колекціонерка українських строїв. Народилася у Гайсині на Вінниччині 26 липня 1954-го. Була наймолодшою з семи дітей. Батько працював інженером на заводі, мати займалася домашнім господарством. Закінчила Київський технологічний інститут за фахом ”технології бродильних виробництв”. За розподілом поїхала до Борщева Тернопільської області на посаду інструктора у райвиконкомі. Із 2000-го стала завідувати кадрами в податковій інспекції. Із 2006 року живе у Тернополі. Колекціонувати вишите вбрання почала у студентські роки. Першим експонатом стала гуцульська плахта. ”Український стрій мені мама приготувала. У нашій родині зберігали реліквію – старовинний вишитий горсетик, безрукавку. Мама його придбала в Моршині у 1950-х”. У колекції має більш як півтори тисячі речей: жіночі і чоловічі вишиванки, запаски, спідниці, кожухи, безрукавки, ткані фартухи, крайки. Із них 150 сорочок – із кінця XIX століття до 1930-х – із Борщівського та Заліщицького районів Тернопільщини. Чоловік 67-річний Анатолій був директором Борщівської тютюнової фабрики, зараз – на пенсії. Доньки 40-річна Людмила працює туроператором у німецькому Дрездені, Юлія, 38 років, – ортодонтом у Києві. Має п’ятеро онуків. Любить готувати.
Однакові сорочки рідко шили, бо кожна молодиця хотіла мати особливе вбрання. Тому схеми узорів не давали. Хіба в церкві, як бачили когось у новому, роздивлялися, рахували кількість повторюваних елементів. Чула розповідь, як двоє дівчат вишили однакові сорочки. Одна вдягнула свою на тиждень раніше, ніж домовлялися. Подруга з нею 50 років не розмовляла.
До Другої світової війни у Борщівському і Заліщицькому районах рукава повністю зашивали чорними нитками, робили кольорові вставки. Післявоєнні сорочки мають біднішу вишивку. Залишилося кілька смужок на рукавах і передній частині. На них уже зображали переважно квіти.
Зберігаю сорочки у вакуумних пакетах. Пилососом висмоктую повітря і закладаю туди таблетки від молі. Перу німецькими порошками.
Мрію про студію-музей – щоб там були і виставковий зал, і майстерня для охочих навчитися вишивати, і прокат традиційного подільського вбрання. Як приїхали до Тернополя 2006-го, подала заявку в міськраду, аби хтось із забудовників виділив мені хоча б 100 «квадратів». Поки що не дочекалася.
