Цигани, які бачили Івана Франка та Богдана Лепкого, ще є на Тернопільщині (фото)
Майже двадцять років тому у селі Цигани на Тернопільщині встановлено меморіальну дошку
Невеличке село із оригінальною назвою Цигани, що в Борщівському районі вирізняється серед інших населених пунктів області тим, що тут понад 120 років тому побували одразу троє відомих на Тернопільщині та й в Україні громадських діячів.
- Село Цигани має давню історію, - розповів «ТЕРЕНу» директор Борщівського обласного краєзнавчого музею Михайло Сохацький. - Пережило воно і напади турецько-татарських загонів, і запустіння, і відродження, і заселення втікачами з інших куточків Галичини, і різні хвилі еміграції у США та Європу, і перейменування – на село Рудку, а потім – знову повернення історичної назви. У 1997 році на будинку проборства, до 125-річчя з дня народження Богдана Лепкого було встановлено меморіальну дошку про перебування у селі Івана Франка, Богдана Лепкого, українського письменника, громадського діяча, доктора права, галицького адвоката Андрія Чайковського ( на фото ) та Василя Щурата – українського педагога, літературознавця, поета і перекладача. Дошку облаштовано колишньому парафіяльному будинку, де свого часу проживав місцевий священик Омелян Глібовицький, - розповів історик.
До села на відпочинок Іван Франко приїхав на гостини у липні 1895 року. Його разом із дружиною та дітьми запросив до Омелян Глібовицький, рідний брат матері Богдана Лепкого. Прибув сюди і Богдан Лепкий та друг Івана Франка Андрій Чайковський, молодий письменник Василь Щурат ( на фото ).
У своїх спогадах про той час Богдан Лепкий пише так: «Довгими годинами ми блукали по полях між Циганами й Тересином, любуючись красою неефектного, але такого багатого в настрої подільського краєвиду. А коли сонце геть кудись заховається й надворі похолодніє, господар гонить нас до хати. Він любить вечірню годину без свічок і лампи, заки подадуть вечерю.
Так добре тоді розмовляти. Відпочивають очі і жвавіше працюють думки. А господар — митець піддавати щораз то інші теми: про літературу, політику, соціологію. Навіть у філософію скаче. Було це таке покоління, що не замикалося у тіснім кружку своїх студій, а цікавилося всім. І знали вони таки дійсно багато. Граматика і математика, природа і література, історія і філософія, можна було сміло сказати, що «ніщо, що людське, не було для них чуже”. Латинських авторів читали без коментарів, часто-густо цитували Шекспіра й Шіллера, а Регель був їх улюбленим філософом. Щурат у розмовах брав живу участь, мав навіть досить помітний хист полемічний, а мені сміливості не ставало… Франко завжди перший вставав і босоніж, по росі, поспішав у ліс збирати рижі та всякі губи, бо розумівся на них, як професор ботаніки. Гриби — це була його »страсть", як у Циганах казали. А друга страсть — це був тамошній дійсно подільський став, тільки посередині чистий, мов велетенське дзеркало, а кругом зарослий трощею та всяким водним зіллям. Зате були там також раки й риби, а наш поет любив їх ловити. Третє, що він дуже любив, — то були старі подільські ґазди-філософи, баби-відущі. Умів балакати з ними, і вони любили „нетутешнього пана”. Одним словом, риби, раки, апокрифи.
І з тіткою Дарією Глібовицькою теж любив собі побалакати. Вона знала багато народних пісень, казок і вірувань селянських. Село відкрило перед нею свої затаєні скарби, і вона їх показувала Франкові. У вечірню годину грала тітка на фортепіано. Мала дуже добру пам'ять музичну й кожну пісню, яку лиш раз почула, переносила на клавіші. Підбирала найвідповіднішу тонацію й передавала експресію твору. Як нікого більше в кімнаті не було, то Франко співав. У хорі, гадаю, дали би його до других тенорів, а як співав соло, то виглядало, що має легкий баритон. Але не в силі голосу краса, а в тім, що він тим голосом передавав. Передавав багато, як нефальшована пісня народна. Той самий спосіб орудування звуками й та сама широка шкала чуття без зайвої афектації. Як хтось увійшов до хати, Франко мовк або кінчав строфу так тихо, що цікавий мудрий з того не був, а просити щоб Франко вголос щось заспівав, мабуть ніхто й ніколи не зважився.
В неділю йшов до церкви; таки так — ішов до церкви, ставав на криласі з дяками, слухав служби Божої і „науки духовної”. По службі Божій довго розмовляв з дядьком Омеляном на тему проповіді, але тоді до них ніхто не підходив..», - писав Богдан Лепкий у своїх спогадах про Івана Франка.
…Ось такі моменти минулого навіює нині меморіальна дошка у селі Цигани, що у Борщівському районі на Тернопільщині.
Фото – «ТЕРЕН», «Вікіпедія»
