Військовослужбовець Степан Ядловський із Яблунева, що на Гусятинщині, пройшов Майдан, АТО, у перші дні повномасштабної війни знову став на захист України. Усі ці роки він не випускає з рук олівця. Ним захисник із позивним «Художник» малює війну, яку бачить на власні очі. Про це пише «Сільський господар».

ДО МРІЇ – ЧЕРЕЗ УЖГОРОД І ПРАГУ

– Колись мій викладач казав: «Якщо хочеш бути художником, ніколи не випускай із рук олівця». Я ж хотів ним стати ще з раннього дитинства. Тому й взяв на озброєння пораду свого наставника, – розповідає Степан Ядловський. – Малювати почав ще зі шкільної лави. Малював все, що бачив у селі: курей, гусей, поле. Після школи вивчився на тракториста, далі була служба в армії. А потім – невдала спроба стати студентом Ужгородського училища прикладного мистецтва. Після повернення в село я вирішив: ким би я не став, малювати все одно буду. Тож гнав корови на пасовисько і там малював. Якось почув від хлопців, що з мене сміються дівчата, кажуть: «Дивіться, художник пішов». Я розізлився і повернувся до Ужгорода. Там влаштувався на роботу і заодно на підготовчі курси в училищі. Наступного року я таки вступив до омріяного навчального закладу. 

В Ужгороді прожив десять років. Це місто стало для мене стартовим мистецьким майданчиком. Воно заворожувало мене, надихало до творчості. Але цей період припав якраз на буремні 90-ті, коли всі мої знайомі їхали за кордон на заробітки. Я ж спробував познайомитися з Європою в ролі туриста. Дорога привела мене в Прагу. Це місто надзвичайне. Там я мав повну свободу творити. Познайомився з чехом, який купував мої роботи прямо з етюдника. Гроші платив невеликі, але їх мені вистачало на прожиття. Врешті, моя мистецька пригода у Чехії закінчилася депортацією. Втім, я не шкодував. Кожен фініш завжди сприймаю як початок чогось нового. 

ТАНКІСТ ІЗ ПОЗИВНИМ «ХУДОЖНИК» 

Повернувся до Яблунева і почав із татом господарювати. Ми сіяли пшеницю, косили її, в’язали у снопи і молотили. У селі я відпочивав душею. Уже невдовзі подався на заробітки до столиці. Трохи навіть працював сантехніком. А потім познайомився зі скульптурою і почав творити в цьому напрямі. Мене це дуже захопило. Згодом самотужки освоїв різьбу по мармурі. 

А далі почалася Помаранчева революція. Я залишив роботу і вирушив на Майдан. Стояв там до кінця. Усе побачене і пережите відтворював на полотні. 

Коли приїхав додому, отримав повістку і без зайвих вагань пішов у зону АТО. Там мені доручили броньований тягач БТС. Так я став танкістом із позивним «Художник». Мар’їнка, Красногорівка – це ті міста, де тримала позиції наша 8-ма окрема гірсько-штурмова бригада.

У перервах між боями я згадував свого викладача і брав до рук олівець. Основні мої військові роботи – портрети побратимів, які стали для мене рідними людьми. Також розмальовував маркером прапори, малював на них герби бригад. 

Улюбленої справи не полишав і після повернення в рідний Яблунів. Показав односельцям тематичну виставку «Пензлі історії». Розмалював у патріотичних тонах сільську автобусну, розробив дизайн та оформив арку при в’їзді в село. Для плащаниці у місцевій церкві витесав із каменю скульптуру «Ісус у гробі». Ще одна моя робота з каменю – «Розп’яття Христа». Малював на замовлення портрети. 

У ВІЙНИ – БАГАТО КОЛЬОРІВ

24 лютого 2022 року я був знову у військкоматі. Це мій обов’язок – захищати Україну. Мене скерували у 44-ту артилерійську бригаду. 

Війна – це дуже важко. Щоб хоч трохи відволіктися, я малюю. Війна – 
як жива істота. Буває гарячою, коли йдуть запеклі бої. Трохи спокійною, коли відпочиває з воїнами у бліндажах. У неї буває різний настрій. Завдання художника – відчути його та зобразити на полотні. Хоча, які там полотна на війні? Все, що попадає під руки, стає полотном. Побачу тубус чи гільзу – розмальовую, а потім дарую волонтерам, побратимам. Придбав чотири банки білої, червоної, синьої і жовтої фарби, якою в селі фарбують огорожі. Змішую кольори на палітрі і малюю. 

Проте найчастіше творю простим олівцем на звичайнісінькому папері чи картоні, в який загортають порох. Зазвичай малюю портрети військових. Стараюся намалювати їх такими, якими вони є насправді: сильними, відважними, задуманими, мрійливими, з усмішкою на устах, яка почасти є натягнутою. Ставлю перед собою завдання відтворити справжні емоції бійців, їхні очі, сповнені надією. Хочу показати мирному населенню, як живеться на фронті. Тому малюю не тільки бойові дії, а й побут бійців, їхній відпочинок у бліндажах та окопах. Зустріч із місцевими людьми, пейзажі тутешніх сіл і міст теж знаходять місце на аркуші паперу. Після поранення проходив реабілітацію у лікарнях, нещодавно переніс дві операції. Коли прокинувся, знову взявся за олівець і малював поранених захисників у лікарняних палатах. 

ЛІКИ ДЛЯ ДУШІ

Місія художника – показати людям те, на що вони дивляться, але не бачать. Бувало, сидимо в бліндажі, кажу хлопцям: «Гляньте, як красиво сонце заходить». Відразу беру до рук олівець і малюю цей гарячий захід. Хтось фотографує на телефон, я ж зупиняю мить за допомогою олівця. 

Іноді мене питають, навіщо я малюю війну, адже ці картини нікому непотрібні. Мені байдуже. Для мене – це ліки. Коли сильно накриває і душі стає нестерпно важко, починаю малювати. Іноді взагалі не хочеться нічого робити, але я змушую себе взяти до рук олівець. Усі картини зберігаю. Колись, можливо, після війни, влаштую виставку своїх творів. Мистецтво і війна – нероздільні. Як і література та музика. На жаль, усе це стало частиною нашого буття. Мистецтво, народжене під час війни, говоритиме за нас довше, ніж ми живемо.

Марія БЕЗКОРОВАЙНА